Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Але чому — так? Чому — не може бути якось по-іншому?..

Одного разу до майстерні Несторової художник Терлецький завітав несподівано. Що на картини мої подивитися хоче, — сказав. Напахчений такий, у костюма лискучого одягнений, краватка — вишукана, дорога. Силою чоловічою оселя моя аскетична наповнилася ураз по візиті такім — наче вихор увірвався у світ незахищений і вразливий. Це вже кінець літа був. Нестор не повернувся ще. Хоч — обіцяв…

«Красива така, — про мене Терлецький каже. — А сама тут сидиш. Не має так бути…»

І в очі мені дивиться, наскрізь тим поглядом гаспидським гіпнотичним пронизує. Чорні у нього очі. Живі. Голос трохи хрипкий, але приємний. За руку мене бере. По руці гладить ніжно — так, як Нестор колись — уві сні — гладив. Мені подобається, а тому руки своєї з його долоні широчезної та гарячої не вихоплюю, норов — не серця, а розуму дівочого — приборкуючи хутко. Може, тому так, бо уявляю: не Терлецький, а чоловік зимовий, якого люблю обнадійливо (чи безнадійно?..) до самозабуття, — стоїть тепер біля мене. І очі заплющую, аби уява сильнішою була. Аби поцілував мене — хочу, і моменту цього трепетного, врочистого — чекаю напружено. Але — не цілує. Відпускає руку. Відходить. Хіба про хитрощі мої потаємні здогадався?..

«Красива… Поїхали зі мною!», — раптом каже.

«Куди?», — дивуюся.

«До однієї розкішної ресторації, з живою музикою і танцями, там весело буде!», — підморгує.

«Поїхали», — кажу, хоч і не без вагання тривалого внутрішнього.

А чом би й ні? Чом би й не розважитися трохи? — у таксі із ним їдучи, цілком тверезо розмірковую. Я ж — вільна й невінчана. А Нестор — так воно виглядає — геть не любить мене. Розлюбив, не полюбивши. Сумно так — аж плакати хочеться. Але поруч — Терлецький. За руку мене тримає. Міцно. Ніби боїться, що втечу на півдорозі. Але — куди — тікати?..

«Що їстмеш, Надю? Вибирай!»

«Щось… без м’яса…»

У келиху — бульбашки хмільні. Зі спогадами граються, дратуючи мене. Але впускаю їх із довірою до нутра свого, до крові, до пам’яті… Музика легка, весела — така, до якої не звикла — швидко в полон бере моє тіло молоде, після Руслана ніким незаймане. Танцювати хочеться. Із чоловіком — чужим насправді — танцювати іду. Руки сильні обіймають ніжно, спалюючи — усю мене — вогнем невидимим — дотла… І хороше мені у танку такому. І — весело, а тому сміюся дзвінко. Вже спалена. Пристрастю власного. Пристрастю — чоловічою. Без любові.

Після ресторації Терлецький мене до якоїсь квартири повіз. Ні про що не запитувала у нього. Бо навіщо запитання зайві, коли все наперед — ясно?..

«Цей не зробить боляче», — дорогою розмірковувала, острах так і не відпустивши на волю. В уяві моїй п’яній — Руслан із Нестором — співіснували, про біль тілесний і біль душевний щомиті нагадуючи… Ні, я нікого любити не хочу! Бо любов — це завжди біль…

На меблі і речі уваги тоді не звертала. Не існувало нічого довкола. Самі лише бульбашки, що у свідомості моїй — разом із думками надокучливими — так і не розчинилися. І білизна негарна — на мені — сором перед ним — страх перед невмінням власним — жінкою бути… Не тепер… нехай… іншим разом… якось… тепер — не хочу… тепер — зле… бульбашки… не розчиняються, не зникають…

«Не бійся, Надю, кривдити тебе не буду, — Терлецький на ліжко мене поклав і по щоках провів лагідно долонею. — Ти забагато випила. Відпочинь…»

Одяг з мене повільно стягує. Очі заплющую і в круговерть якусь шалену втрапляю — весь світ довкола мене кружляє, стрімко обертів нових набираючи… Жахливо… холодно… темно… додому… хочу… і — провалююся раптом — у прірву — чорну — бездонну…

І сниться мені скеля висока над морем шумким, і якісь ракети страшні, що по небу, наче птахи, літають, вогонь донизу скидаючи. Ніби я пензля із землі хапаю навпомацки, щоб побачене на полотні зафіксувати, а пензель ворушиться між моїми пальцями — хробаком дощовим слизьким стаючи: І я кричу від жаху такого… І — прокидаюся… Поруч зі мною Терлецький спить, ковдрою вкритий. Чужий мені — чоловік. Я — у самій білизні — негарній… Уже ранок. Уже сонце у вікно злодійкувато зазирає. Вже «перст Божий всеблагий» розпочинає свій суд земний. Тут, у цій кімнатці — тісній, незвично умебльованій. Повільно очима нишпорю довкола себе: люстро велике на стіні, над люстром — годинник старовинний, зупинений, на іншій стіні — натюрморт квітковий у тонах пастельних, кілька офортів і ню — красиве тіло дівоче на тлі яскраво-червоному. Стіл дерев’яний, плетене крісло-гойдалка біля столу. На кріслі — наш одяг, недбало до спільної купи скинутий, тужить. Негайно звідси тікати! — вирішую. Але голова моя до подушки — бульбашками нерозчиненими, наче кайданами важкими — прикута, підвестися — несила. Води хочеться. Холодної. Ніби я вже — у пеклі — горю…

І тоді — уявляю, лежачи: як злість моя на Нестора — за нелюбов його — поза межі власні — раптом — вихлюпує. Бо сила зла — велика занадто, аби у серці одному триматися.

І — у відчай всезахватний перетворене — зло — усе вище і вище — із нутрощів моїх — викочується, галушкою глевкою поперек горла стаючи, аж — задихаюся, аж — нудить мене…

«Надю, доброго ранку, — Терлецький крізь сон зі мною вітається. — Болить голова?».

«Угу», — відповідаю.

Тоді він ковдру вбік відкидає, встає, обходить ліжко — аби мене на руки взяти і — у душову — на руках віднести. Білизну скидаю, його вже не соромлячись. Струм холодний через голову до ніг — пронизує, тверезість повертає швидко. Вода мене збуджує. Чекаю, тремтячи, що Терлецький спокусою запалає і свіжість оцю ранкову зі мною розділить…

Вже — поруч… Вже — відчуваю — як під потоками крижаними напруга його чоловіча тіла мого, вкотре воскреслого, торкається гаряче…

«Усе буде так, як ти сама захочеш…», — каже