Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

У медблоці мене протримали тиждень.  Кожен день до мене приходила Ділара, приносила конспекти і допомагала вчитися, щоб я не запускала навчання.

Айтварас приходив кілька разів, ми, навіть, нормально поговорили.  Переслідував він мене зовсім не для того, щоб помститися.  Просто куратор попросив його доглянути за мною.

Коли я сказала, що ховалася від нього бо побоювалася помсти, Айт трохи нервово розсміявся.  Виходило, що чим більше він намагався до мене наблизитись, щоб поговорити, тим більше я ховалася і запевняла себе в його злопам'ятності.  Цікаво, чим би закінчилося, якби не Аделія?

До речі, щодо неї.  Медики знайшли можливість допомогти їй, але як і раніше, не говорять в чому там була справа.  Хоча прогноз хороший і зовсім скоро її можна буде відвідати.

Сьогодні мене нарешті відпустили.  Зустрічали мене делегацією з трьох осіб.  Хлопці запропонували прогулятися і влаштувати невеликий пікнік.

Сидячи поруч з ними, слухаючи жарти, веселі і сумні розповіді про їхнє життя, я не могла зрозуміти, чому ж вони розповідають все це при мені, абсолютно незнайомій людині.  Мені здавалося це нереальним, ніби я в іншому всесвіті ...

Але ж так і є!  Я дійсно в іншому світі, тут все інакше.  В академії немає війни а студентам не потрібно боротися за право на життя.

Це стало для мене відкриттям.  Ділара, Айт і Хар просто хочуть стати друзями, вони не мають на меті вбити мене.  І від цього в грудях стало тепло, з плечей ніби камінь впав, а на очі мимоволі навернулися сльози.  Я спробувала приховати їх, але вони все одно помітили.

 - Що трапилося?  Тобі боляче?  - поруч зі мною присіла Ділара.

А я не знала, що відповідати.  Просто помахала головою, що мовляв ні, не боляче.

 - Потрібно відвести її в медблок.  Напевно, рано тебе, Імміт, відпустили.  З твоїми-то травмами ...

Віл слів Айта я здригнулася і глянула на нього.

 - Звідки ти знаєш?  - сівшим голосом запитала я.

 - Про що?  Про травму?  - перепитала Ділара, - так про це половина наших однокурсників знає.  Ті, що бачать потоки, читають аури і думки, побачили самі і поділилися з іншими.

Тобто, весь цей час я намагалася приховувати те, про що всі і так вже знали?  Чому тоді мовчали?  І, мабуть, сказала я це вголос.

 - Тому, що Айт закрив роти всім, хто намагався плескати язиком,  - посміхнувшись, відповів Хар.  За що отримав стусан під ребра від Ділари і підпотилочника від Айтвараса.

Коли мене побили однокласники - я терпіла, коли спробували отруїти - я була спокійна і врівноважена, навіть коли мені спалили потоки, я не дозволила собі розплакатися.  Що ж я зробила зараз?  Вірно, розревілася, як панянка з тих романів, які я тягала у курсантки Мірель.  А друзі все метушилися біля мене і намагалися відтягнути в медблок.

 - Не треба, у мене нічого не болить,  - крізь схлипи сказала я.  - Просто, вперше в житті, про мене піклуються і хвилюються.  Вибачте, якщо налякала вас.

Хлопці застигли.

 - У тебе ніколи не було друзів?  - тихо запитала Ділара

 - Ні, в Беллум, де я навчалася, кожен був сам за себе.  Постійні сутички і напади були чимось буденним.  А переживати за когось нікому не хотілося.

Вони перезирнулися.  В їх очах читалося велике здивування і, частково, навіть жах.

 - А як же викладачі?  Адже вони повинні були реагувати!  Як вони це пояснювали?  - вигукнув Хар.

 - Нещасні випадки.  Нікого ніколи не карали, а чому так, я не знаю.

Ми замовкли на якийсь час.  Друзі, мабуть, переварювали інформацію, а я вперше зітхнула з полегшенням.  На мене не дивилися як на стукача, більш того, мене слухали з цікавістю і мені співчували.  Для мене це було щось нове, але, чого приховувати, приємно.

- Значить, твоя травма теж результат нападу?  - порушив мовчанку Айт.

Я подивилася на хлопців.  В їх очах було стільки емоцій, що я зважилася розповісти їм всю правду.  Від початку до кінця.

Два роки тому

Я здала всі іспити і була страшенно задоволена собою.  Може, мої результати і не були серед кращих, але вже точно були хорошими.

А ще сьогодні був рівно місяць, як я зустрічаюся з одним з клановських хлопців - Аелісом Хусса.

Він був симпатичний, розумний і привабливий.  Середнього зросту, міцної статури.  Мені подобалося його довге густе волосся, кольору воронячого крила.  На вузькому обличчі - виразні зелені очі, кирпатий ніс і чуттєві губи.

Він залицявся до мене довго, заступався за мене перед іншими хлопцями, присвячував вірші і тягав солодощі.  Зрештою, я відтанула і погодилася на побачення.  О, яким воно було чарівним!  Аеліс зачарував цілу галявину, щоб ніхто не зміг нас атакувати.  Ми сиділи на коврді, яку хлопець поцупив у декана, їли фрукти і багато розмовляли.

Аеліс був таким милим, питав дозволу взяти за руку або обійняти.  А потім, ми вдвох драїли підлоги в спортзалі, тому що пропажу ковдри, все-таки, помітили.

Протягом місяця, я відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі.

Наш перший поцілунок був таким хвилюючим і невмілим.  Але від того, не менш чуттєвим і прекрасним. Аеліс, навіть, збирався ввести мене в клан.

І зараз, коли всі іспити позаду, ми можемо відсвяткувати цю подію.

Ми домовилися зустрітися в одному з коридорів, там зазвичай рідко хто буває.  Я летіла туди як на крилах, навіть приготувала подарунок на честь закінчення іспитів - захисний артефакт власної роботи. Я вже подумки уявляла, як вручу його і як хлопець трепетно ​​його візьме.

Аеліса я побачила біля невеликої ніші.  Ось тільки він був не один - з ним поруч були двоє сокланівців.

Насторожи мене тоді це, можливо все склалося б по іншому.  Але я вирішила, що Аеліс хоче познайомити мене з сім'єю.

 - О, Іммі!  Ти якраз вчасно! - побачивши мене вигукнув Аеліс. 

Позаду нього, по обидві руки, стали його товариші.  Вони недобре посміхалися і немов чогось чекали.