Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Втомившись від безсоння, я відключилася в середині дня і проспала всю ніч. А наступного ранку ми вже всі готувалися до нальоту. 

Хлопці дуріли і робили кумедні фотки у своїх супергеройських костюмах. Буч танцював і "грав" на мітлі під звук важкого металу — з ніг до голови одягнений у кудлату шкуру. Він бив себе в груди і ревів, як скажена мавпа у шлюбний період. А ось Асафа гордо ходив по будинку, одягнувшись у пластмасові обладунки напівбога, періодично відкидаючи дреди на пом'ятий червоний плащ. "Віскі громовержцю!" — кричав він басом і бив молотком по столу.

А от я все не наважувалася вийти до решти — все крутилася біля старого дзеркала в спальні. Все намагалася уявити, як це виглядає ззаду. Адже на мені був бордовий корсет-кольчуга, який одразу переходив до ряду клаптів синьої тканини. І ці смужки ледве прикривали сідниці. А якщо я трохи нагнуся?

Стелла мала рацію. Нижня частина тут суто формальна — я практично без спідниці... Але так сильно відкривати стегна мені не хотілося. Тільки не сьогодні.

— Гей, Лисеня, — постукав до мене Макс. — Ти як там, уже готова?

— Е... ні. Зараз одну хвилину!

Я причепила до волосся "золоту" діадему і насилу влізла у високі червоні чобітки на танкетці. 

— Лисеня, поспішай. Ми можемо запізнитися.

— Іду-іду! — прив'язала я до пояса шматок мотузки — вона ж чарівне ласо. І вийшла у коридор. — Ого! — вразив мене Макс у своєму навмисне чорному костюмі і в масці на півобличчя. — В тебе такий ефектний... плащ.

— Та годі, — сміявся Макс, — не треба приколюватися. Я й так боюся спускатися вниз... А ось ти... ти вражаєш.

— Що, правда?

— Та ти ж просто... — шукав він метафору, — просто... не знаю, диво... спокусниця якась.

— "Диво-спокусниця", — повторила я з усмішкою, — ага, зрозуміло. Тепер я зрозуміла, як це виглядає збоку.

— Ну, я в хорошому сенсі.

— Ну я зрозуміла, так, — кивала я, мимоволі відтягуючи спідницю нижче. — Я виглядаю, як стриптизерка. 

— А мені подобається, — знизав Макс плечима. — З тобою ми матимемо більше шансів відвернути увагу інкасаторів. Адже я спеціально підібрав тобі такий костюм.

— Що, серйозно?

— Йдемо до решти. Нам уже час вирушати, — попрямував Макс сходами, розвіваючи чорний шлейф. — Ходімо швидше.

— Ні, серйозно... — я не могла заспокоїтися. — Ти що, справді взяв цей костюм спеціально для мене? А чогось пристойнішого не було?!

Ми спустилися донизу, і там на нас чекала банда "рятівників світу" на будь-який смак. Включно із чорношкірим героєм скандинавських епосів та рудим ведмедем з патронташем на плечі. А от Стелла блищала гламурним комбінезоном з латексу — вся у чорному, як і Макс. Проте насправді вона не пішла далеко від мене і так само нагадувала трудівницю борделя, готову виконати приватний танець на колінах у клієнта.

— Що ж, супергерої, — почав Макс, — ви готові цупити бабло?!

— Так! — кричали дружно Буч та Асафа.

— Ви готові відібрати гроші у багатих і роздати їх бідним, тобто нам?!

— ТАК!

— Ну слухайте мене тоді уважно. Я коротко вам нагадаю план... Отже, — поправив Макс маску, що постійно сповзала, — ми проникаємо на поїзд, сідаємо в останній вагон. Там ми робимо вигляд, ніби з'явилися розважати іменинницю та її тусовку. Співатимемо з ними "Кумбайя" біля вогнища скаутів, розіб'ємо піньяту і будемо жбурлятися тортами — словом, усе те, що зазвичай роблять дітлахи на свій день народження... А потім ми прорвемося з їхньою підтримкою у вагон із сенатором, заб'ємо там усім баки, пустимо конфетті в очі і вкрадемо гроші. На цьому етапі допомога діточок нам уже не потрібна, тому ми позбавимося зайвих вагонів, як від баласту, і чекатимемо на вертушку... Як тільки Міккі прилетить за нами, ми застрибнемо до вертольоту і полетимо звідти до біса. Питання є? 

— Можна я? — підняв руку Асафа.

— Валяй.

— А на тусовці буде алкоголь? 

На це Макс посміхнувся і сказав:

— Про що ти кажеш, чуваче? Це ж день народження у тінейджера... Там все буде.

— Єс! 

— Сідаємо в машину, — поспішив Макс назовні. — Люди потребують наших суперсил. Не змушуватимемо їх чекати.  

Ми сіли по місцях і вирушили в дорогу. Прямо на залізничний вокзал за двадцять кілометрів від ранчо. Назустріч грошам та новим проблемам.

— Слухай, Максе, — запитав у нього Буч, коли ми їхали в машині, — а що коли ми зіштовхнемося зі справжніми аніматорами? Раптом ми зараз приїдемо, а вони вже встигли сісти на потяг. Типу раніше за нас приїхали.

— Вони не сядуть на поїзд, не турбуйся. Про це вже подбав Міккі... До речі,— взяв Макс у руки телефон,— зараз подзвоню і дізнаюся, як він... Алло, Міккі! — кричав у слухавку Чорнов. — Як у тебе справи?! Ти пригальмував антигероїв?! Що?! ...Я кажу — аніматорів затримав?! Ага... я зрозумів. (Каже, що розтяг на дорозі стрічку з шипами, і вони пробили всі колеса у своїй тачці, — пояснив Макс, прибравши на секунду телефон від обличчя.) Добре, Міккі! Переходь до другої фази, солдате! Виконуй наказ, синку! Кінець зв'язку... 

Зі справжніми акторами було покінчено, і ми припаркувалися біля будівлі станції з великим годинником на фасаді. 

— Встигаємо? — спитала я про всяк випадок.

— Ще п'ять хвилин, — відповів Макс, приховуючи напруженість. — Бігом із машини. І зробіть вираз обличчя по-простіше — ми просто добродушні блазні, вуличні кривляки, що пристають до перехожих зі своїми витівками. І не надумайте грубити. Краще просто кивайте головою, а говоритиму я.

Наша банда в плащах та чепурних чобітках прямувала прямо до пари озброєних бодігардів, що охороняли вхід в останній вагон комфортабельного поїзда.

— Стояти! — гримнув один зі здоровил. — Це приватний рейс. Сюди не можна.

— Нас запросили, — простяг Макс липовий документ, який викликав у охоронця лише здивовані брови. — Ми аніматори. Нас замовили для вечірки.

— Аніматори на день народження?