Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Два тижні по тому, 12 січня, о п’ятій вечора на Гаїті стався землетрус силою 7,0 бала.

Як і передбачав Себастьян, Рейчел доручили висвітлювати його для «великої шістки». Перші кілька днів вона провела в Порт-о-Пренсі. Вона та її команда показали скидання з літаків їжі та речей, що, як правило, призводило до заворушень. Показали трупи, складені на автостоянці Загальної лікарні. Показали тимчасові крематорії, що виросли на рогах вулиць по всьому місту, де тіла палали, наче жертви, покликані заспокоїти землетрус. Серед маснистого чорного диму клубочилася сива сірка, тіла всередині вже перетворилися на абстракцію, а дим від них став таким самим непримітним, як будь-який інший — від будівель, що продовжували тліти, від досі не вигорілих газопроводів. Рейчел вела репортажі з наметових містечок і постів медичної допомоги. У колишньому торговому районі вона та її операторка Ґрета Кілборн зняли, як поліціянти стріляють по мародерах, зняли молодика з випнутими зубами й ребрами, що лежав у попелі й уламках із відірваною в ділянці щиколотки ногою. Зовсім недалеко від його руки лежало кілька бляшанок їжі, яку він перед тим крав.

У перші дні після землетрусу журналісти були єдиним, чого в Порт-о-Пренсі було більше, ніж хвороб і голоду. Невдовзі вони з Ґретою вирішили рушити за сюжетом до епіцентру землетрусу — прибережного містечка Леоґан. Леоґан був розташований за якихось сорок кілометрів на південь від Порт-о-Пренса, та поїздка туди зайняла в них два дні. Мертвих вони занюхали за три години до приїзду. Там уже не було ні інфраструктури, ні допомоги, ні державної підтримки, ні поліціянтів, які стріляли б по мародерах, бо не було поліції. Коли Рейчел порівняла це з пеклом, Ґрета не погодилась.

— У пеклі, — сказала вона, — є хтось головний.

На другий вечір у сквотерському таборі, сяк-так зібраному із простирадл (замість дахів — простирадла, і замість стін теж простирадла), вона, Ґрета, одна колишня черниця та один майже фельдшер перевели з одного намету до іншого чотирьох дівчат. Шестеро потенційних ґвалтівників, які ходили табором у пошуках дівчат, були озброєні ножами й серпетами — популярними серед фермерів мачете із загнутими клинками. Рейчел була певна: до землетрусу половина із цих чоловіків мала добру роботу. Їхній ватажок, Жозуе Даселю, був родом із сільської місцевості просто на схід від сейсмічної зони. Дев’ятий у черзі спадкоємців маленької соргової ферми в Круа-де-Буке, він образився на весь світ, зрозумівши, що ніколи не успадкує ферми. Жозуе Даселю мав зовнішність кінозірки й рухався як рок-зірка. Зазвичай він був одягнений у зелено-білу футбольну сорочку та бежеві штани-карго з закоченими холошами. На лівому боці носив пістолет Desert Eagle 45-го калібру, а на правому — серпет у побитих шкіряних піхвах. Він запевняв усіх, що серпет — то для самооборони. А пістолет, додавав він і підморгував, — то для їхнього захисту. Довкола повно лихих людей, повно жахіть, повно лиходіїв. Він хрестився та здіймав очі до небес.

Землетрус знищив вісімдесят відсотків Леоґана. Зрівняв із землею. Закон і порядок перетворилися на спогад. Ходили чутки, що в цьому районі помітили британські та ісландські пошуково-рятувальні групи. Рейчел того дня вже підтвердила, що канадці привели до гавані есмінець, а в залишки центру міста потроху проникають японські та аргентинські лікарі. Та наразі до них іще ніхто не добрався.

Того дня вона з ранку до вечора допомагала Рональдові Револю, чоловікові, який до землетрусу навчався на фельдшера. Вони перенесли трьох смертельно поранених мешканців табору до медичного намету за три милі звідти, де всім заправляли миротворці зі Шрі-Ланки. Там Рейчел поговорила з перекладачем, який запевнив її, що вони надішлють їм підмогу, щойно зможуть. Вони сподіваються, що це станеться наступної ночі, щонайбільше за два дні.

Рейчел і Ґрета повернулися до табору, куди вже прибули четверо дівчат. Спраглі, зголоднілі чоловіки з банди Жозуе відразу їх помітили, і їхні жахливі наміри передалися від одного всім, ледве дівчата отримали води та пройшли перевірку на наявність ушкоджень.

Рейчел і Ґрета того вечора зазнали невдачі як репортерки, встрявши в історію, що її слід було б показати, якби хтось був готовий поставити її в ефір, і разом із колишньою черницею і Рональдом Револю водили дівчат по всьому таборі, рідко залишаючись в одній схованці довше ніж на годину.

Денне світло чоловіків не спиняло: на їхню думку й на думку більшості інших місцевих чоловіків, зґвалтування не потрібно було соромитися. Після смерті, яка останнім часом стала такою нормальною, варто було оплакувати лише тутешніх, і лише тих, що були близькими родичами. Вони продовжували пити всю ніч, поки тривав пошук, і на світанні; залишалося сподіватися, що рано чи пізно їм доведеться поспати. Врешті-решт двох із чотирьох дівчат було врятовано, коли до табору вранці з гуркотом в’їхала вантажівка ООН у супроводі бульдозера, щоб забрати трупи у зруйнованій церкві біля підніжжя пагорба.

Однак інших двох дівчат більше ніхто не побачив. Вони прибули до табору всього кілька годин тому; обидві щойно зосталися без батьків і без домівки. Естер була вдягнена в полинялу червону футболку та джинсові шорти. Дівчинка у блідо-жовтій сукні була Відлен, але всі називали її Відді. Не дивно, що Естер була понура, майже німа, і рідко дивилася комусь у вічі. Але Відді, хоч як дивно, була осяйна й мала усмішку, що просто розтинала груди тим, кому вона призначалася. Рейчел знала дівчат лише протягом тієї ночі, та більшу її частину провела з Відді. Відді, її жовтою сукнею, безмежним серцем і звичкою мугикати пісні, яких ніхто не міг упізнати.

Просто вражало, як однозначно вони зникли. Зникли не лише їхні тіла та одяг — зникло саме їхнє існування. За годину після сходу сонця їхні супутники у відповідь на запитання про них замовкли. За три години вже ніхто в таборі, крім Рейчел, Ґрети, колишньої черниці Веронік і Рональда Револю, не казав, що їх бачив. На другий день до настання ночі Веронік устигла змінити свою версію подій, а Рональд засумнівався у власній пам’яті.

Того ж дня о дев’ятій вечора Рейчел ненароком упала в око одному з ґвалтівників, Полеві, який викладав природничі науки у старшій школі й був незмінно ввічливий. Поль сидів під своїм наметом і стриг собі нігті іржавими ножичками. На той час уже розійшлася чутка про те, що якщо дівчата й були в таборі — а їх там не було, то все маячня, — то троє з шістьох чоловіків, які бродили табором і пиячили тієї ночі, заснули,