Читати книгу - "Мисливці за головами"

— Ось ці, — сказав я і вказав пальцем на діамантові сережки на вітрині. Грошей на картці вистачило. Поки ще дещо лишалося. А темно-червоний оксамит, яким було обтягнуто коробочку, був ніжним на дотик, як хутро цуцика.

Після перерви я продовжував жерти парацетамол і дивитися на годинник.

Близько п’ятої я зумів припаркуватися біля тротуару на Інкогніто-гате. Мені пощастило — і ті, хто тут працює, і ті, хто живе, вочевидь знаходилися в дорозі. Пішов дощ, і мої підошви чвакали по асфальту. Тека була легкою. Копія виявилася вельми посередньої якості, і, ясна річ, за неї запросили незбагненні п’ятнадцять тисяч шведських крон, але зараз це було не дуже суттєво.

Якщо в Осло і є вишукана вулиця, то це Оскарс-гате. Будинки на ній являють собою усе багатство архітектури з переважанням неоренесансу. Неоготичні фасади, доглянуті палісаднички — саме тут у кінці XIX століття оселялися директори компаній і вищі чиновники. Назустріч мені йшов чоловік із пуделем на повідку. Серйозних собак у центрі немає. Чоловік дивився крізь мене. Центр. Я звернув до будинку 35, описаного в Інтернеті як «ганноверський варіант середньовічного стилю». Цікаво інше — там само зазначалося, що іспанське посольство вже переїхало звідти, тож мені, слід сподіватися, пощастить уникнути нав’язливої уваги їхніх зовнішніх відеокамер. Біля будинку я нікого не помітив — тільки темні вікна надсилали мені мовчазне вітання. За словами Уве, під’їзд і квартира відмикаються тим самим ключем. До дверей під’їзду він принаймні підійшов. Я попрямував сходами нагору. Рішучим кроком. Не гупаючи і не крадькома. Кроком людини, яка знає, куди вона йде, і якій нема чого ховатися. Ключ при мені, тож не доведеться стояти на майданчику у під’їзді і морочитися із замком, поки всі звуки гучною луною відбиваються у цій старій порожній будівлі.

Третій поверх. Жодної таблички з іменем на дверях немає, але я знаю, що це тут. Двійчасті двері з рельєфним склом. Я не був таким спокійним, як сподівався, — серце калатало по ребрах, і я не потрапив ключем в отвір. Уве якось казав, що перше, що порушується від страху, — це дрібна моторика. Він вичитав це у книжці про ближній бій — людина втрачає здатність перезарядити зброю, коли сама знаходиться під прицілом. Утім, з другої спроби ключ увійшов у замок і повернувся в ньому легко, беззвучно і м’яко. Я натиснув на дверну ручку і потягнув двері на себе. Штовхнув уперед. Але вони не відчинялися. Якого дідька? Невже Грааф врізав додатковий замок? І через цей бісів замок розіб’ються усі мої мрії і плани? Майже у паніці я щосили смикнув двері на себе. Вони з гуркотом розчинилися, і скло задеренчало на весь під’їзд. Я прослизнув усередину, обережно причинив за собою двері і видихнув. Згадалася вчорашня безглузда думка. А що як потім мені не вистачатиме оцієї напруги, до якої я звик?

При першому ж подиху ніс, рот і легені наповнилися запахом розчинників — для латексної фарби, лаку і клею.

Я переступив через відерця з фарбою і сувої шпалерів і увійшов у квартиру.

Дубова клітчаста підлога, застелена крафт-папером, дерев’яні панелі, будівельний пил, старі вікна, які однозначно буде замінено. Анфілада парадних кімнат, кожна розміром з бальну залу. Я знайшов напівоздоблену кухню по інший бік центральної вітальні. Строгі лінії, метал і масив дерева, коштує неймовірно, я бачив у каталозі «Поггенполя». Увійшовши в кімнату прислуги, я побачив двері за книжковою шафою. Я цілком припускав, що їх може бути зачинено, та напевне знав, що у квартирі знайдеться інструмент, аби їх відчинити.

Цього не знадобилося. Вони самі прочинилися — петлі стиха скрипнули, ніби попереджаючи про щось.

Я зробив крок у темну порожню видовжену кімнату, вийняв ліхтарик з-під підкладки комбінезона і провів блідо-жовтим променем по стінах. Там висіло чотири картини. Три з них були мені не знайомі. А четверта… Я встав перед нею і відчув ту ж сухість у роті, як і тоді, коли Грааф уперше промовив її назву.

«Полювання на калідонського вепра».

Здавалося, світло пробивається з-під нижніх, майже чотирьохсотлітніх, шарів фарби — Діана називала це світлотінню.

Картина справляла майже фізичне враження, затягала всередину, як магніт, — це було схоже на зустріч із харизматичною особистістю, яку знав до того тільки з фотографій та розповідей. Але ця краса заскочила мене зненацька. Палітра, щоправда, була мені знайомою з його більш відомих, пізніше створених картин, які я бачив у Діаниному альбомі, — «Полювання на левів», «Полювання на гіпопотама і крокодила», «Полювання на тигрів і левів». У книзі, яку я читав учора, ще зазначалося, що це полотно — перша картина Рубенса із мисливським сюжетом — є джерелом його наступних шедеврів. Лютого калідонського вепра було наслано богинею Артемідою на околиці міста Калідона за неповагу місцевих жителів. Але найкращому у Калідоні мисливцеві, смертному юнакові Мелеагру, вдалося врешті-решт заколоти чудовисько списом. Я дивився на Мелеагра, на його оголене мускулясте тіло, на його обличчя, сповнене гніву, яке щось віддалено нагадувало мені, на спис, готовий проштрикнути тіло звіра. Так напружено і водночас урочисто! Так оголено і водночас таємничо! Так просто. І так безцінно.

Я зняв картину, виніс на кухню і поклав на стіл. Під старовинною рамою, як я і здогадувався, знаходився підрамник, до якого кріпилося полотно. Я дістав два найпростіших і найнеобхідніших інструменти, які взяв із собою: шило і кусачки. Відкусив майже усі гвіздки, окрім тих, що знадобляться мені знов, витягнув їх, звільнив підрамник і за допомогою шила почав розхитувати штифти у пазах. Порався я довше, ніж завжди, все-таки Уве має рацію щодо дрібної моторики. Але за двадцять хвилин копія вже була у мене в рамі, а оригінал у теці.

Я повісив картину на місце, зачинив за собою двері, перевірив, чи не залишив слідів, і вийшов з кухні, стискаючи папку у спітнілій руці.

Проходячи вітальнею, я кинув погляд у вікно і побачив крону дерев, наполовину обірвану вітром. Вогняно-червоне листя, що не встигло облетіти, підсвічувалося косими променями сонця, яке пробивалося крізь хмари, так, що здавалося, гілки охоплено полум’ям. Рубенс. Фарби. Це його колорит.

Це була магічна мить. Мить перемоги. Мить перевтілення. Така мить, коли виразно бачиш, як рішення, котрі здавалися такими складними, раптом виявляються очевидними. Я хочу стати батьком, я збирався сказати їй це ввечері, але відчув це саме зараз. Тут і тепер, на місці злочину, з Рубенсом під пахвою і цим чудовим величним