Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Угу.

Амайанта знизала плечима. Страх. Безпричинний. Чи ні? Максуд відчув це почуття. Таке іноді виникає у людини, коли вона не впевнена в тому, що зможе виконати те, за що взялася.

- У тебе вийде. Ти зробила хорошу роботу. Останнє відчуття. Ще трохи постаратися, та й годі. - підбадьорив її воїн.

- Угу.

- Що ти вчепилася в оце “угу”? Розповідай. Адже я все одно відчую. Тільки не одразу.

- Знатимеш, як це дізнаватися останнім. - посміхнулася Амайанта.

- Гаразд. - сказав Максуд. - Ти боїшся, що… що останній уламок, зовсім не останній.

Дівчина шумно випустила повітря. Як це вона може не знати, скільки в неї всього уламків?

- Тоді, ти думаєш, що якщо повернеш собі тіло, то відразу ж почнеш їсти все підряд і погладшаєш! - воїн висунув інше припущення.

Максуд миттю глянув на неї. Жодних ознак посмішки. Воїн зітхнув.

- Значить, ти боїшся, що не повернеш усі свої сили.

- Якраз навпаки. - сказала Амайанта і відвернула голову.

- Не розумію.

- Я розумію, що ти не розумієш. Я іншого від тебе не чекала. - хмикнула дівчина в золоті.

Ненадовго запанувала тиша. Максуд поглянув на сонце. Воно вже починало сідати.

- Я не знаю, що робити потім. Коли я поверну тіло. Я так довго була... такою. Що мені робити? Раніше я хотіла повернути тіло, щоб стати володаркою світу. Ти показав, що це зовсім не просто. Заслужити любов і повагу, всі ці бла-бла-бла. А якщо я буду поганою богинею?

- Ти? - підняв брови воїн. - Ти вже була поганою богинею. Тепер будеш хорошою. Я в цьому впевнений.

- Так? Ти чув, як казав мій брат? І що він казав? - Максуду здалося, що в Амайанти і плечі опустилися. - І я ж така була. Вбити, вбити, вбити. І навіть гірше. Він багато чого собі не міг дозволити, поки я була сповнена сил. Йому і на думку не могли спасти ті ідеї, що я втілювала в життя. І мені вистачило б сил робити це нескінченно. А якщо я знову стану такою самою?

- Тобі було гидко його слухати? - спитав Максуд.

Дівчина кивнула.

- Так, наче всі помилки минулого за одну мить повернулися і почали з тобою розмовляти. Гидке відчуття.

- Ти такою не станеш, Айя. Я добре тебе знаю. Краще, ніж ти можеш собі уявити. Знаю тебе всю. Від початку до кінця. Ти не така. Ти – це паросток, який треба переносити в руках, щоби з ним нічого не трапилося. Ти настільки ніжна і вразлива, що тобі доводиться все це приховувати від інших за своїми витівками, демонструючи свою силу та непохитну волю. Але ти сліпа. Ти навіть і десятої частини не бачиш із того, чого ти вже змогла досягти. Сьогодні ти розмовляла з тим богом. І що? Мені здалося, що говорила сучасна людина з якоюсь доісторичною напівтвариною, яка, крім інстинктів, нічого не має за душею. Взагалі нічого. І ти такою була. Я знаю. Але ти пройшла довгий шлях. Подивися на себе зараз. Якби ти з цього дня повернула собі тіло і стала богом у нашому світі, я першим тобі вклонився б. Ти багато говорила про те, що тобі потрібний гідний. Але все навпаки, Айя. Це нам потрібний гідний. І цей гідний – ти. Я тобою захоплююсь. Захоплююсь твоїм прагненням йти до своєї мети тисячами років. Ти не збилася зі шляху. Як це взагалі можливе за стільки років? Ти даруєш надію. Не лише мені. Спочатку я думав, що буду на тебе рівнятися. Що я змінюсь і стану краще. На твій приклад. Але потім зрозумів, що всім нам треба пройти хоча б тисячну частину того шляху, що ти пройшла сама. І світ стане кращим. Коли мені тяжко, коли надії мало, я згадую про тебе. Ти… ти… ти мене…

- Надихаю? - збуджено спитала дівчина в золотому.

- Так, надихаєш.

Амайанта злетіла. Вона відкинула голову назад, розставила руки.

- Наснага. Моє останнє почуття! Захоплення мною! Не моєю силою, не моїми вміннями. А тією особистістю, якою я стала. І я тебе надихнула. - Амайанта почала крутитися навколо своєї осі з шаленою швидкістю. - Я це зробила! Хто молодець, а, віслюче? Ну ж бо! Давай обіймемось!

Вона виринула з повітря і підлетіла до Максуда. Той розставив руки, а дівчина спритно пролетіла між ними і засміялася.

- Дурненький. - вона злетіла ще вище. - Лети до мене! Ну ж бо! Де ти? - дівчина ще секунду повисіла в повітрі. - Де вона лазить?

Дівчина у золотому швидко полетіла. Максуд залишився сам. Якось все швидко відбулося. Треба ж, останнє почуття. І що далі? Чи розпадеться її Єдність з ним? Як зміняться їхні стосунки?

Амайанта прилетіла так само швидко, як і зникла. Дівчина в золоті лаялася так сильно, що Максуд мимоволі глянув на платформу, чи не трісне вона від таких прокльонів. Дівчина кружляла, злітала, падала, кричала, гарчала, зло нашіптувала і відверто проклинала. Воїн тривалий час не наважувався з нею заговорити. З досвіду він знав, що їй треба дати трохи охолонути. Адже той гнів, що вона переливала йому, здавався воїнові неосяжним. Через п'ять хвилин вона вже заспокоїлася.

- Може, тепер розкажеш? - м'яко спитав воїн.

- Розповісти? Що тобі розповісти? Як мене обдурив Батько? Не вперше вже, скажу я тобі! Почуття. Пізнати всі почуття. П'ятдесят уламків. Відчуй їх і буде тобі щастя. Я відчула! І що? - крикнула Амайанта просто в небо. - І що? Ненавиджу тебе! Зрозумів? Ненавиджу!

Вона політала по платформі щось шукаючи очима. Опустилася, взяла крихітний камінчик і запустила у небо.

- Сподіваюся, що потрапила тобі просто в око! У те, яким ти за мною спостерігаєш, щоб посміятися увечері.

Максуд довелося зачекати ще хвилин п'ять. Амайанта вже не так жваво крутилася і тон її лайки пом'якшав.

- Тож, це сталося. Ти відчула усі почуття? Це точно? Може, щось залишилося?

- Може, годі прикидатися, що в тебе там у голові щось є? - кинула Амайанта злими словами. - Це було випробуванням. Загадкою. Умовою. Я все зробила. І що я дізналася, коли виконала останнє завдання? Що це ще не все! Ти уявляєш? Тепер, окрім всіх почуттів, мені потрібен ще й вчинок!

- Вчинок?