Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Не… погансько, — прошепотів він. — Закладаюся, ти… й не знав, що… здатен на таке.

— Так і є, — сказав він. — Я не знав. — Сема охопило казкове, безжурне відчуття полегшення. Він нахилився й підніс три пальці до Дейвових очей. — Скільки ти бачиш пальців?

— Приблизно… сімдесят чотири, — прошепотів Дейв.

— Я викличу «швидку», — сказала Наомі й почала підводитися. Дейв ухопив її за зап’ястя, перш ніж вона встигла це зробити.

— Ні. Не зараз. — Він перевів очі на Сема. — Нахилися нижче. Я не можу кричати.

Сем схилився над старим. Дейв поклав тремтячу руку на його потилицю. Сем відчув дотик Дейвових губ до свого вуха, і йому довелося примусити себе не сіпатися — було лоскотно.

— Семе, — прошепотів він. — Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.

— Що? — спитав Сем. Він почувався майже повністю розрядженим. — Дейве, про що ти говориш?

Але Дейвова рука впала додолу. Він глянув на Сема, груди Дейва здіймалися швидко й неглибоко.

— Я йду, — сказала пригнічена Наомі. — Там, на столі для книжок, стоїть телефон.

— Ні, — зупинив Сем.

Вона розвернулася до нього, її очі спалахнули, і вона люто вишкірилася, показавши білі зуби.

— Як це «ні»? Чи ти здурів? У нього череп пробитий, і це щонайменше! Він…

— Він відходить, Саро, — м’яко сказав Сем. — Він відійде вже дуже скоро. Посидь із ним. Будь його другом.

Вона глянула вниз і побачила те, що бачив Сем. Зіниця лівого ока Дейва стислася до розмірів вістря голки, а зіниця правого збільшилася й застигла.

— Дейве? — налякано прошепотіла вона. — Дейве?

Але Дейв знову дивився на Сема.

— Пам’ятай, — шепотів він. — Вона че…

Його очі зупинилися й застигли. Груди здійнялися ще раз… опустилися… і більше не піднімалися.

Наомі почала схлипувати. Вона приклала руку до щоки й заплющила очі. Сем присів, боляче вдарившись колінами, й обійняв її за талію.

Розділ 15. «Дім Ангола» (III)

1

Тієї й наступної ночі Сем Піблз не спав. Він лежав у ліжку, ввімкнувши світло на всьому другому поверсі, й думав над останніми словами Дейва Данкана: «Вона чекає».

Над ранок другої ночі слова старого почали здаватися йому зрозумілішими.

2

Сем думав, що Дейва ховатиме Баптистська церква Провербії, і трохи здивувався, коли виявилося, що десь між 1960 і 1990 роками старий став католиком. Службу відправляли в костелі св. Мартина одинадцятого квітня. Був вітряний день, що ніяк не міг зробити вибір між хмарами й холодним сонячним промінням ранньої весни.

Після церемонії на кладовищі в «Домі Ангола» влаштували поминки. На ту пору, коли приїхав Сем, там зібралося вже майже сімдесят людей, що розійшлися маленькими групками по кімнатах першого поверху. Усі вони знали Дейва і говорили про нього з гумором, повагою і незмінною любов’ю. Усі пили імбирний ель із пінопластових стаканів і їли канапки. Сем ходив від однієї групи до іншої, обмінювався кількома словами зі знайомими, але не зупинявся для тривалішої розмови. Він рідко виймав руку з кишені темного пальта. По дорозі з церкви Сем заїхав до «Піґлі-Віґлі», і тепер в тій кишені шаруділо півдюжини целофанових пакунків: чотири довгі й тонкі, а решта — прямокутні.

Сари ніде не було.

Він уже хотів іти, коли помітив Люкі й Рудольфа, що сиділи разом у кутку. Між ними стояла дошка для крибеджу[255], але вони не грали.

— Привіт, хлопці, — сказав Сем, підходячи до них. — Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене…

— Чого ж не пам’ятаємо, — мовив Рудольф. — Хто ми, по-твойому, такі? Двійко бевзів? Ти друг Дейва. Ти приходив того дня, як ми малювали плакати.

— Правильно! — підтвердив Люкі.

— Ти знайшов ті книжки, що шукав? — спитав Рудольф.

— Так, — усміхнувся Сем. — Таки знайшов.

— Добре! — вигукнув Люкі.

Сем витягнув чотири тонкі целофанові пакунки.

— Я вам, хлопці, дещо приніс, — сказав він.

Люкі глянув, і його очі спалахнули.

— «Слім-Джими», Дольфе! — він вдоволено вишкірився. — Глянь! Хлопець Сари приніс нам усім сраних «Слім-Джимів»! Пречудово!

— Так, я краще їх заберу, диваче, — сказав Рудольф і схопив пакунки. — Цей пришелепко зжере їх усі зараз, а тоді, знаєш, усереться вночі прямо в ліжку, — пояснив він Семові. Рудольф розгорнув один «Слім-Джим» і подав його Люкі. — Бери, дурнику. Решту я збережу тобі на потім.

— Візьми й собі один, Дольфе. Бери.

— Та краще не треба, Люкі. Від них мені пече з обох кінців.

Сем пропустив цю сценку повз вуха. Він втупився поглядом у Люкі.

— Хлопець Сари? Де ти таке почув?

Люкі відкусив половинку «Слім-Джима» і підвів очі на Сема. Вираз його обличчя був водночас доброзичливий і лукавий. Він приклав пальця збоку до носа і сказав:

— У Програмі новини розходяться швидко, сонечку. Дуже, дуже швидко.

— Та нічого він не знає, — сказав Рудольф, допивши імбирний ель. — Він просто теліпає язиком, бо йому подобається звук.

— Дідька лисого! — заверещав Люкі, відкусивши ще один добрячий шмат «Слім-Джима». — Я знаю, бо мені Дейв сказав! Учора ввечері! Мені наснився сон, і в ньому був Дейв, і він сказав мені, що цей хлопець — Сарин любчик!

— А де Сара? — спитав Сем. — Я думав, що вона прийде.

— Я балакав із нею після благословення, — озвався Рудольф. — Сказала мені, що ти знатимеш, де її шукати, якщо пізніше захочеш побачити. Сказала, що ти її там уже бачив.

— Вона дуже любила Дейва, — додав Люкі. Раптова сльоза скотилася з його нижньої повіки. Він витер її тильним боком долоні. — Ми всі його любили. Дейв завжди так сильно намагався триматися. Тому дуже й дуже прикро. Дуже зле. — І Люкі зненацька розридався.

— Я скажу вам дещо, — мовив Сем, присівши біля Люкі навпочіпки й подавши йому хустинку. Він був ладен і собі заплакати й боявся того, що йому зараз треба було зробити… або принаймні спробувати. — Врешті-решт, він таки зміг. Він помер тверезим. Хто б вам що не казав, пам’ятайте мої слова, бо це правда. Дейв помер тверезим.

— Амінь, — шанобливо сказав Рудольф.

— Амінь, — погодився Люкі. Він повернув Семові хустинку. — Дякую.

— Не варто, Люкі.

— Скажи… а в тебе нема більше тих сраних «Слім-Джимів», га?

— Нема, — сказав Сем і всміхнувся. — Знаєш, як кажуть, Люкі: одного забагато, а тисячі ніколи не вистачить.

Рудольф засміявся. Люкі також усміхнувся… а тоді знову приклав кінчик пальця до носа.

— А як щодо четвертака… четвертака зайвого не знайдеш, га?

3

Сем спершу подумав, що Сара могла піти до бібліотеки, але це не відповідало Дольфовим словам — вони з нею були в бібліотеці лише раз, у ту жахливу ніч, яка вже начебто сталася років десять тому,