Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Унтер знайшов за потрібне втрутитися.

— Без вираженій! — гаркнув він. — На кого це ти кажеш? Про кого такі слова виражаєш?

— Керенський твій — чорний крук над нашою долею! Та й з тебе ворона — каркаєш тут! Тільки стовпчик під тобою маленький…

Тепер люди засміялися і тут і там, але сміялись невесело.

— Молчать! — поскаженів вже й унтер. — Воно к дєлу не относиться, хто ворона! Може, ти сам — зелена ракша! Смердиш тут мені і делегату від центральної власті говорити перебаранчаєш!

— Нехай скажуть дядько Оксентій, — загули в юрбі. — А ти, Тимофію, справді, помовч!

Тимофій плюнув і спроквола пішов назад до покосу. Ухопив косу і зі злістю пішов махати, налягаючи на п'ятку.

Оксентій закліпав очима. Що ж його говорити? Що скажеш народу? Народ жде! А Оксентій, боже мій, нічого сказати не вміє! Нічого не второпає сам. Така веремія на світі пішла…

— Людоньки! — змолився Оксентій, аж руки притиснувши до грудей. — Я ж про те саме, що й Максим з Тимофієм кажуть! Нема нині такого закону, щоб усе, як на долоні, ясно було! І до закону генерала Корнілова ще не видано точного толкованія…

— Яке таке толкованіє? — загримів знову Велігура з межі. Він вже покинув косити і стояв, спершися на косу. — Раз нема закону, то не буде й толкованія! Беззаконня саме! Нічого нема! Народ є, земля є, і несправедливість є на землі!

— Отож–то! — гукнув Оксентій що мав сил у легенях. — Про те й мова: несправедливість!

Він озирався, шукаючи поради. Хоч би хтось слово підкинув на допомогу. Але натовп стояв перед ним і чекав слова саме від нього. Австріяки похнюпились теж, похилившися на свої коси. Підходили вже й економічеські.

— Ви, дядьку, до діла кажіть! — почулося з юрби. — Що маємо робити, раз закону нема? А про несправедливість самі знаємо…

В очах Оксентієві мигтіло. Голова йшла обертом. Млоїло усередині. Ще ніколи так недобре в нутрі Оксентієві не було. Навіть коли на гарячку хворів… А довкола перед очима — лан золотистий, багатий, щедрий — буйне жито на ситій поміщицькій землі. Коли б таке жито і оцю землю та поділити між людьми…

І враз Оксентієві вчулося, що всередині йому щось неначе луснуло, а тоді й довкола неначе враз вияснилося, та так гарно стало, як під Великдень у церкві. І бачити він почав далеко — під чистим небом гони та й гони — на цілий світ.

І тоді Оксентій зарепетував, мов несамовитий:

— А нема закону, так народ — сам собі закон! Мужикові один є закон на землі: земля–матінка! Раз нема в мужика землі, а в панів вона, — одібрати в панів і віддати народові! Без викупу, полагаю. Така програма нехай буде і від Центральної Ради…

Центральна Рада Оксентія не уповноважувала таке говорити, не було в неї й такої програми — взагалі ще ніякої програми про землю Центральна Рада не прийняла. Але Оксентій хотів тільки такої програми, і вже коли говорити, то інакше він говорити не міг…

Піт залив Оксентієві очі. В роті пересохло. В голові гуло, серце гупало. Його тіпала пропасниця.

— Люди! — кричав Оксентій, як не в собі. — Не будемо, людоньки, слухати тимчасового генерала Корнілова!

— Геть Тимчасовий уряд! — почувся лемент: то гукав Гречка від лану.

Перед очима в Оксентія пливли обличчя людей — сполотнілі, занімілі, невиразні, неначе крізь серпанок. Тільки обличчя Григора Омеляненка не пливло, а скакало на місці — люте, страшне, з роззявленим ротом.

Григор гукав:

— Не слухайте, люди, його! Провокатор він, а не від Центральної Ради! Його німецькі шпійони сюди підіслали!..

Оце вже й була та крапля, що переповнила по вінця сосуд. Такого Оксентій стерпіти вже не міг. Тихий та смирний все життя, що й на собаку не гримне, Оксентій раптом замахнувся на Григора:

— Ти мені такі слова не говори, каїне! — аж зайшовся Оксентій. — Бо я тебе й вдарити можу! Сам живоглот, так весь народ проглинути хочеш…

Оксентій був би й вдарив переляканого Омеляненка, але люди перехопили його руку, вхопили й Григора, щоб розборонити. Зчинився ґвалт. Тимофій Гречка біг від лану, розмахуючи косою. Побігли й інші косарі. Тільки австріяки стояли на своїх місцях.

Унтер метушився, гукав, хапався за груди, де в нього колись теліпався поліцейський свисток, а тепер був тільки шнур від солдатського нагана, а під ним — серце.

Григор видирався в людей з рук, нахвалявся