Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Тоді почув Кеттл, яка несамовито вигукувала моє ім’я. У її голосі лунала паніка.

Нічноокий!

Я вже в дорозі! Доганяй! — похмуро відповів мені вовк. Я послухався.

Діставшись намету, я був подряпаним і брудним. Одна штанина розірвалася на коліні. Кеттл стояла перед наметом, чекаючи мене. Палало чимале вогнище — наче сигнальний маяк. Коли я побачив її, моє серцебиття дещо заспокоїлося. Я майже повірив, що на них напали.

— Лихо? — спитав я, підійшовши.

— З Блазнем, — відповіла вона й додала: — Ми почули крик і вибігли назовні. Тоді я почула вовче гарчання. Ми пішли на звук і знайшли Блазня. — Хитнула головою. — Не маю певності, що з ним таке.

Я спробував протиснутися повз неї до намету, але Кеттл піймала мене за плече. Як на стару жінку, була напрочуд сильною. Зупинила мене і змусила подивитися їй в обличчя.

— На вас напали? — зажадала.

— Певним чином. — Я коротко розповів їй, що сталося. На мову про хвилю Скіллу її очі округлилися.

Коли я виклав усе, вона сама собі кивнула головою, похмуро підтверджуючи свої підозри.

— Вони тяглися до тебе, та натомість схопили його. А він і гадки не мав, як захиститися. Наскільки розумію, вони й досі його тримають.

— Що? Як? — нетямущо спитав я.

— Згадай площу. Там ви обидва, хоч і ненадовго, поєдналися в Скіллі, силою каменю та силою того, ким ви є. Це залишає… певний шлях. Що частіше поєднуються двоє, то сильнішим він стає. З часом може перетворитися на такий зв’язок, як у групі Скіллу. Інші скіллери зуміють розгледіти подібні зв’язки, якщо шукатимуть їх. Часто вони стають чимось схожим на лазівку, незахищений прохід до свідомості скіллера. Хоча я сказала б, що цього разу вони просто вас переплутали.

Вираз мого обличчя змусив стару відпустити мене. Я пропхався в намет. У жаровні горів невеликий вогонь. Кеттрікен стояла навколішках поруч із Блазнем, тихо й серйозно щось промовляючи до нього. Бліда Старлінг нерухомо сиділа на своїй постелі, втупившись у нього, а вовк неспокійно метався сюди-туди наметом. Його шерсть досі стояла дибки.

Я швидко опустився на коліна біля Блазня. Кинувши на нього перший погляд, відсахнувся. Я думав, що він лежатиме безвладно, непритомний. Натомість той був напружений, з розплющеними очима, очні яблука йому здригалися, наче він спостерігав за якоюсь страшною боротьбою, невидимою нам. Я торкнувся його плеча. Мускули заціпеніли, тіло холодне, як у трупа.

— Блазню! — покликав я його. Не було й знаку, що він взагалі мене почув. — Блазню! — гукнув я голосніше, схилився над ним. Труснув його, спершу легко, потім сильніше. Жодного наслідку.

— Торкнися його, поскілль до нього, — жорстко наказала мені Кеттл. — Але будь обережний. Якщо вони досі його тримають, ти теж наражаєшся на небезпеку.

Сором зізнатися, та на мить мене пройняло морозом. Хоч як я любив Блазня, проте й далі боявся Вілла. Врешті, коли минула секунда, що здалася мені вічністю, я потягся до нього, поклав руку йому на чоло.

— Не бійся, — даремно підбадьорювала мене Кеттл. А тоді додала таке, що майже мене паралізувало: — Якщо вони його схопили і досі тримають, то використають зв’язок між вами, щоб забрати й тебе. Це лише питання часу. Єдиний твій шанс — битися проти них з його свідомості. А тепер давай.

Поклала руку мені на плече, і на одну несамовиту мить ця стареча рука стала рукою Шрюда, що тягнув із мене силу Скіллу. Тоді Кеттл заспокійливо мене поплескала. Я заплющив очі, відчув під долонею Блазневе чоло. Опустив свої стіни Скіллу.

Ріка Скіллу пливла, повновода, як під час повені, а я впав у неї. Мить, щоб зорієнтуватися. Тоді хвилина жаху: я відчув Вілла і Барла на краю свого сприйняття. Були чимось дуже збуджені. Я відсахнувся від них, наче від гарячої печі, звузив поле зору, зосередився на Блазневі. Блазень, лише Блазень. Шукав його, майже знайшов. Ох, він дивно поводився, і сам був напрочуд дивним. Кидався, тікав від мене, мов яскраво-золотий короп у зарослому ставку, мов пилинки, що танцюють перед очима, засліпленими сонцем. Піймати цю блискучу думку — однаково що піймати відображення місяця опівночі в нерушній воді. Я пізнав його красу і силу в цих миттєвих спалахах прозорливості. На секунду я його збагнув, здивовано глянув на все, чим він був, та вже наступної секунди забув це розуміння.

Тоді інтуїція, гідна гравця в камені, підказала мені, що робити. Замість того, щоб спробувати піймати Блазня, я його оточив. Не намагався силоміць у нього вторгнутися чи захопити його, а просто охопив усе, що в ньому бачив, і тримав це разом, відгородивши від зла. Це нагадало мені, як я починав навчатися Скіллу. Веріті часто робив таке для мене, допомагаючи мені триматися вкупі, коли виникала загроза, що течія Скіллу от-от розмиє мене і рознесе по світу. Я зміцнив Блазня, а тим часом він зібрався в цілість. Зненацька я відчув прохолодний дотик до свого зап’ястя.

— Годі, — тихо благав Блазень. — Прошу, — додав він, і мене вразило: він думав, що я потребую цього слова. Я припинив свої пошуки, відступив, розплющив очі. Кілька разів кліпнув, а тоді здивовано відчув, що весь облитий холодним потом і тремчу. Блазень не міг стати ще блідішим, ніж зазвичай, але в його очах і на губах з’явився невпевнений вираз, наче він не розумів, чи прокинувся. Наші очі зустрілися, я відчув його, усвідомив, і це виявилося для мене ледь не потрясінням. Між нами існував Скілл-зв’язок. Тонкий, як нитка, але існував. Якби мої нерви не були такими напруженими від сягання до нього, я, може, зовсім цього б не відчув.

— Мені це не подобалося, — тихо сказав він.

— Вибач, — лагідно відповів я. — Я думав, що вони тебе схопили, тож пішов шукати тебе.

Блазень слабко махнув рукою.

— Ох, я не про тебе. А про тих інших. — Він ковтнув слину, наче його нудило. — Вони були в мені. У моїй голові, у моїх спогадах. Ламали все і трощили, як лихі свавільні діти. Вони… — Його очі зайшли шкливом.

— Це був Барл? — м’яко припустив я.

— Ах. Так. Це його ім’я, хоча останнім часом він сам навряд чи його пам’ятає. Вілл та Регал перебрали над ним владу і використовують із власною метою. Через нього вони ввійшли у мене, думаючи, що знайшли тебе… — Його голос притих. — Так принаймні мені здається. Звідки я можу таке знати?

— Скілл дає дивну прозорливість. Вони не можуть підкорити твій розум, не показавши багато чого зі свого власного, — неохоче сповістила йому Кеттл. Зняла із жаровні маленький казанок киплячої води. — Дай мені свою ельфійську кору, — кинула мені.

Я відразу ж потягся до своїх пакунків. Дістав кору, але не втримався, щоб трохи не дошкулити старій.

— Ви наче казали, що це зілля шкідливе.

— Так і є, — лаконічно промовила вона. — Для скіллерів. Але йому може дати захист, на який сам він неспроможний. Я не сумніваюся, що вони спробують знову. Якщо їм вдасться