Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Я задрімав лише вранці, проспав кілька годин і прокинувся від того, що перестав працювати двигун. Підхопився, побачив Моніку, як тримала палець на губах. Показувала, щоб мовчав. У каюту забігла Єлизавета Павлівна. Трохи перелякана.

— Що? — пошепки спитав я.

— Французький військовий корабель. Наказав зупинитися. Зараз до нас пливе шлюпка з офіцером і півдесятком солдат. Люба попросила сховатися.

— Лізьте в шафу, — наказав я. Допоміг дівчатам, сам заліз під ліжко. Звісно, при ретельному обшуку нас би легко знайшли. Але, якби справа обмежилася лише оглядом, шанс би був. Я лежав і прислухався. Доводилося лише чекати і сподіватися, що все якось владнається. Інакше французи заберуть Моніку. І її вже буде важко звільнити. Доведеться грати під чиюсь дудку. Цього я дуже не любив, але що ще було робити? Стиснув зуби. Як французи змогли здогадатися про цю яхту? Помітили, що вона несподівано вийшла з Барселони? Чи просто зупиняли всі кораблі, які йшли з Середземного моря до Англії?

Спочатку Любушка заговорила лагідно, мабуть, віталася й питала, у чому річ. Француз щось відповів. Любушка заговорила вже обурено. Француз на чомусь наполягав, вона спростовувала. Балакали хвилин десять, потім замовкли. Далі загуркотів двигун. У каюту зайшла Любушка.

— Ваню, де ти, налий мені випити, — попросила. Я вискочив з-під ліжка, побіг до шафи з напоями, щедро налив у келихи, роздав і дівчатам, які вже вилізли з шафи.

— Хотіли жабоїди яхту обшукати. Мовляв, відпливли ми з Барселони, а саме там зник якийсь дуже важливий німецький шпигун. Чуєш, Ваню, як у них усе швидко змінюється. То був убивця, кримінальник, а тепер німецький шпигун. І в них була підозра, що той шпигун на «Любові». Я сказала, що ці підозри даремні, й відмовила в обшуку — мовляв, це принизить мене, піддану його величності короля Едуарда. Жабоїд напирав, а я нагадала, що я дружина командира англійського полку, чий дядько засідає в палаті перів, а кузен товаришує з принцом Георгом, і вторгнення на яхту буде розцінено як акт агресії. Я йому наплела, що Англія з війни вийде й підпише сепаратний мир з Німеччиною, якщо мою яхту обшукають. І ось цей жабоїд, молоденький лейтенант, зніяковів, попросив пробачення і дозволив продовжити свій шлях. За вашу удачу, Іване Карповичу. Ви були і залишаєтеся улюбленцем долі!

Ми добряче випили, ніч я знову не спав, бо боявся кайзерівських підводних човнів, а наступного дня прибули в Плімут. Там Любушку чекала телеграма від чоловіка, який нарешті зміг поїхати у відпустку. Грошей за подорож вона не взяла, благословила нас усіх і порадила якнайкраще сховатися.

— Бо якщо вас шукає французька розвідка, може зацікавитися і англійська.

— Так, спробуємо сховатися, — пообіцяв я.

Ще кілька тижнів прожив в Англії, чекав, поки зроблять паспорт. Робив його інженер Бойд, до якого я таємно звернувся по допомогу. Не відмовив. В інженера були якісь знайомства, і невдовзі я отримав російський паспорт на ім’я Солодова Микити Юрійовича, міщанина з Петрозаводська. Потім Кейт знайшла для мене пароплав, що вирушав до Мурманська з вантажем обладнання для російських військових заводів. Ним я і відплив, узявши з Кейт та Єлизавети Павлівни обіцянку сповістити мене телеграмами, як буде радісна звістка в однієї, у другої чи в обох, бо ж процедури були з обома. Моніці я пообіцяв, що залишаю її не більше, ніж на місяць, а тоді обов’язково приїду.

Коли плив, багато мріяв про наше життя на хуторі. У багатьох краях побував я під час подорожі, у благословенних краях, а нічого кращого за хутір свій не бачив. Там збирався жити і доньку виховувати. Мрія ця видавалася близькою до здійснення.

одорож до Мурманська не обійшлася без пригод. Ми підібрали чотири рятівні шлюпки з потопленого німцями пароплава. Перелякані люди розповіли, що тевтони атакували вночі, на човен до себе підібрали лише капітана, а інших залишили напризволяще. Аби був шторм, уся команда загинула б, але пощастило і з нами, і з погодою. Тепер пригощали бідолах чаєм і наваристим бульйоном. Люди плакали, не вірили своєму щастю й казали, що вже попрощалися з життям.

У Мурманську я спокійно зійшов на берег, документи підозр не викликали, та виявилося, що від’їхати непросто, бо бракує пасажирських вагонів: усі пішли на потреби фронту. Третій клас почали возити у вагонах для худоби, де встановили триповерхові нари. Я купив квиток в один із таких вагонів. Мені спочатку не хотіли продавати, бо прийняли за благородного, порадили чекати зручного вагона, а коли він буде — невідомо. Та я чекати не схотів, купив кожух і м’ятий кашкет на базарі, прийшов до каси, й там уже дали мені квиток третього класу. Я заліз на нари й заснув, хоч у вагоні було повно народу. Одні гомоніли, інші хропіли, ще й гармонь заграла, співали, а потім билися. Та мені нічого не заважало після безсонних ночей в очікуванні німецької атаки.

Я доїхав до Москви, де в бібліотеці прочитав про нафтопромисловця Шпеєрова. З подивом з’ясував, що ніяким нафтопромисловцем він не був — постачав до Баку предмети розкоші, привозив співачок і танцівниць, репутацію мав слизьку. Тому його смерті в Харкові ніхто не здивувався. Знайшов кілька згадок про Альчесту в газетах, де було сказано, що перса у неї значно кращі за голос, принаймні саме вони привертали увагу глядачів. Про зникнення були невеличкі новини, в яких обговорювали дві версії: або дівчина сама вбила Шпеєрова і втекла, або злочин скоїв якийсь невідомий, не виключено, що з мотивів пристрасті — закохався, втратив голову й наробив біди. За два тижні