Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Штраусівський марш — ця, за словами самого Рота, «Марсельєза» консерватизму» — включається в гру суперечностей, висвітлюючи найрізноманітніші сторони австрійської долі. Коли по неділях військовий оркестр виконував його під вікнами батьківського дому, юному Карлу Йозефу уявлялось, що перед ним справжня Австрія, справжнє її втілення. Однак той же марш звучить і в борделі тітоньки Резі, — його ушкварює піаніст, коли з'являються панове офіцери. І це вже не Австрія, а наруга над нею, образ її невтримного морального падіння.

Не менше облич — урочистих, смутних, комічних, і в центральній історії роману — історії рятування імператора представниками сімейства Троттів. «Герой Сольферіно» врятував його у прямому розумінні слова — затулив од ворожої кулі. Але вже звіт про цю подію містить певний підтекст, бо виконаний у стилі лубка, чи, точніше, газетного репортажу, що наслідує лубок. Проте в цей репортаж вклинюється (ніби на мить руйнуючи його) фрагмент світосприймання самого майбутнього «героя Сольферіно»: в молодому Францові Йосифі він звично обожнював імператора й водночас відчув неприязнь до нього як до «поважного птаха з генштабу», якому невтямки, що блиск бінокля приверне увагу супротивника. І словенський мужичок у мундирі піхотного лейтенанта з надмірною старанністю налягає на утлі монарші плечі, затуляючи його від пострілів. Це зробило його капітаном, бароном, кавалером ордену Марії Терезії, міфічним хрестоматійним лицарем… А онук цього лицаря вже навіть і не метафоричний рятівник: йому просто нема що рятувати, крім ідеї, яка пережила себе. Першого разу він, згорнувши трубочкою, виніс із борделю імператорський портрет; вдруге — наказав солдатам стріляти в робітників, що збунтувалися. І Рот з нещадною іронією приводить до спільного знаменника подвиги діда й онука, уточнюючи, що під час тих безладів «через явно безглузду випадковість онук героя Сольферіно був поранений у ліву ключицю (втім, ніхто з живих, за винятком хіба що імператора, не міг знати, що Тротта завдячує своїм піднесенням роздробленій лівій ключиці героя Сольферіно)».

Такий же неоднозначний і образ урятованого монарха — він хитрий й наївний, умудрений досвідом і водночас беззахисний старий з прозорою краплинкою під носом. Та найбільше схожий Франц Йосиф на трохи недоумкуватих казкових королів. Власне, він ніби й втілює істинно австрійське уявлення про «ідеального монарха».

Крім особи владаря, ніщо не об'єднувало випадковий конгломерат спадкових габсбурзьких земель. І як ідея, як зв’язка владар необхідний. Парадокс полягав у тому, що він був зайвий у будь-якій іншій функції. Держава, яку він представляв, дбала не про зміни, не про розвиток, а про збереження, про непорушність. Через те владар не смів бути діяльною, яскравою індивідуальністю, його доля — пересічність, посередність, масовидність. Тому Франц Йосиф (не тільки в Рота, а й у житті) віддзеркалювався у своїх підданих: в отіненому такими ж бакенбардами окружному начальникові фон Тротті, в отінених такими ж бакенбардами лакеях. Від нього, імператора, чекали тільки одного — уособлення спадкоємності. Художник Рот вилущив із цього чекання зерно абсурду. У нього все замкнулося в хибне коло: немічний монарх — мрія роз’їденої іржею монархії, а статична монархія — мрія конаючого монарха. У цьому є щось кальдеронівське…

Консерватизм художньої форми «Маршу Радецького» — річ вельми проблематична. Це — типово австрійська риса: неухильне дотримання традиції незрідка обертається її переглядом. Лінійна, хронологічно чітка архітектоніка роману, написаного після Бергсона й Пруста, містить певний виклик, що змушує вгадувати існування підводних каменів.

У «Марші Радецького» письменник звернувся до феномена ролі, розігруваної індивідом на соціальному кону. Звісно, проблема «вселенського театру», обличчя й машкари стара як світ. Проте XX століття — епоха фатального відчуження — несподівано виявило актуальні її аспекти.

Австро-Угорська монархія і з цього погляду «особливо наочний приклад новітнього світу». Вона — грандіозний, помпезний і наскрізь облудний спектакль. Його протагоніст — імператор: «Удома він дріботів маленькими кроками. Але виходячи на вулицю, намагався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, кроки робив легкими, а спину прямою. Очі свої він сповнював штучною добротою». Як і належиться лицедієві, він не любив воєн, але мав слабкість до армії, яскравих уніформ, опереткових парадів.

Майор Йосиф фон Тротта й син його, окружний начальник, — також по-своєму актори. Дотримання раз і назавжди заведеного механічного розпорядку кожен із них зробив ніби метою існування. Правда, у «героя Сольферіно» — це якоюсь мірою спосіб самозахисту від загрози, що йде ззовні: він перейшов до іншого, вищого соціального стану й боїться в грубих своїх чоботях послизнутися на підлозі, натертій до блиску. Що ж до його сина, то заведений ним іще мертвотніший, майже іспанський церемоніал — неусвідомлена спроба врятуватись від насування внутрішньої, «австрійської» порожнечі. А ось у Карла Йосифа ролі немає. Він — останній, продукт виродження роду, щось подібне до маннівського Ганно Будденброка. Але він — і повернення до певних природних, здоровіших і людяніших основ. Дід його — словенський ратай, і онук (на відміну од урбанізованого батька, що приховує свою людяність) невпинно поривається до невідомого й рідного Сиполя. Для народів, що населяли монархію, таке відцентрове поривання було історично природним.

У 1920—1923 роках Ярослав Гашек опублікував «Пригоди бравого вояка Швейка…». Це — сатира на сконалу Австро-Угорську монархію та на її армію, сатира, що дихає веселою ненавистю, сповнена карнавального, раблезіанського сміху. Здавалося б, що може такий реквієм, як «Марш Радецького», мати з нею спільного?

Рука обер-лейтенанта Траутмансдорфа, що заблукала у вирізі сукні тітоньки Резі Горват, «наче біла миша серед білих гір»; майор Прохазка, який «водою розчищав шлях алкоголю, як чистять вулиці перед урочистим в'їздом»; монокль фенріха Бернштейна, вставлений в око повії, — все це мазки з близької до Гашека палітри. Хіба не подібним робом розважалися з дівчатами його пани офіцери? Чи ж не так упивався його обер-фельдкурат Отто Кац? Ніби навмисно, для посилення подібності, в Рота з'являється засиджений мухами портрет імператора. Так само, як і у гашеківського Палівця, він прикрашає трактир.

Звичайно, у «Бравому воякові Швейку» оточення подається під кутом зору вельми специфічного, незвичайного героя. І це зміщує зображення,