Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 186
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 201 202 203 ... 222
Перейти на сторінку:
й відносно здорова. Але поза тим я не знав, що й думати. Чому вона не прийшла до Требона? Думала, що я її покинув? Згадала щось із того, про що ми говорили тієї ночі, лежачи разом на сірокамені?

Ми прибули до Імрі за кілька годин після світанку, і я негайно пішов до Деві. Жваво поторгувавшись, я віддав їй приваб-камінь й один талант, щоб розрахуватися за надзвичайно короткострокову позику у двадцять талантів. Перший борг і досі лишався за мною, але після всього, що я пережив, борг у чотири таланти вже не здавався дуже страшним, хоча мій гаманець знову практично спорожнів.

Привести своє життя до ладу в мене вийшло не одразу. Мене не було всього чотири дні, але мені довелося звертатися з вибаченнями й поясненнями до безлічі різних людей. Я пропустив зустріч із графом Трепом, а також дві зустрічі з Манетом та обід із Фелою. У шинку «В Анкера» два вечори не було музиканта. Навіть Арі злегка мене пошпетила за те, що я її не провідував.

Я пропустив заняття в Кілвіна, Елкси Дала та Арвіла. Усі вони прийняли мої вибачення з милостивим несхваленням. Я знав, що мені доведеться заплатити за свою раптову й майже не пояснену відсутність, коли встановлюватимуть плату за навчання в наступному семестрі.

Найважливішим було поговорити з Вілом та Сімом. До них дійшли чутки про напад на студента в провулку. Зважаючи на те, що Емброуз останнім часом надимав щоки ще більше, ніж зазвичай, вони гадали, що мене витурили з міста або я взагалі лежу на дні Ометі з камінням на шиї.

По-справжньому я пояснив, що сталося, лише їм. Я не сказав їм усієї правди про причини свого інтересу до чандріян, але все ж таки розповів їм усю історію й показав лусочку.

Вони були належним чином здивовані, хоч і відверто сказали мені, що наступного разу я муситиму лишити для них записку, бо інакше мені буде непереливки.

А ще я шукав Денну, сподіваючись надати найважливіше пояснення. Але від цього пошуку, як завжди, не було жодної користі.

Розділ вісімдесят четвертий

Раптова буря

Кінець кінцем я знайшов Денну так, як знаходжу завжди, — зовсім випадково.

Я квапливо йшов, думаючи про купу інших речей, і раптом, завернувши за ріг, вимушено зупинився, щоб не врізатися в неї.

Ми обоє постояли там із півсекунди отетерілі та німі. Побачивши її, я був приголомшений, хоча вже не один день вишукував її обличчя в кожній тіні й у вікнах кожної карети. Я пам’ятав форму її очей, але не їхню вагу. Їхню темряву, але не їхню глибину. Від її близькості мені вибило дух із грудей, неначе мене раптом глибоко занурили у воду.

Я провів не одну годину, уявляючи собі, якою може вийти ця зустріч. Я тисячу разів розіграв цю сцену в голові. Я боявся, що Денна буде відстороненою, холодною. Що вона відцурається мене через те, що я лишив її саму в лісі. Що вона мовчатиме й понуро страждатиме від болю. Я побоювався, що вона заплаче, прокляне мене чи просто розвернеться й піде.

Денна радісно мені всміхнулася.

— Квоуте! — Вона схопила мою руку й стиснула її обома долонями. — Я за тобою скучила. Де ти був?

Мене попустило.

— Ой, ну, знаєш. То там, то тут. — Я безтурботно змахнув рукою. — Повсюди.

— Ти нещодавно кинув мене на мілині, — сказала вона, глянувши на мене з удаваною серйозністю. — Я все чекала, але приплив так і не почався.

Я вже приготувався пояснити все Денні, аж тут вона показала на чоловіка, що стояв біля неї.

— Вибачте за нечемність. Квоуте, це — Лентарен. — Я його перед цим навіть не помітив. — Лентарене, це — Квоут.

Лентарен був високий і худорлявий. М’язистий, гарно вбраний і породистий. Він мав підборіддя, яким пишався б муляр, і рівні білі зуби. Він був схожий на відважного принца з казок. Від нього відгонило грішми.

Він невимушено, привітно мені всміхнувся.

— Радий знайомству, Квоуте, — промовив він із граційним напівпоклоном.

Я відповів йому поклоном суто рефлекторно, усміхнувшись найчарівнішою своєю усмішкою.

— До ваших послуг, Лентарене.

Я знову повернувся до Денни.

— Нам найближчим часом треба буде пообідати разом, — безтурботно промовив я й трішечки вигнув одну брову, питаючи: «Це пан Ясен?» — У мене для тебе є кілька цікавих історій.

— Звісно. — Вона злегка хитнула головою, кажучи мені: «Ні». — Ти пішов, не встигнувши закінчити останню. Я була страшенно незадоволена, пропустивши кінець. Навіть засмучена.

— О, ти вже чула таке сто разів, — промовив я. — Відважний принц убиває дракона, але втрачає скарб і дівчину.

— Ах, яка трагедія. — Денна опустила погляд. — Не той кінець, на який я сподівалася, але, гадаю, я й не чекала на більше.

— Якби вона на цьому закінчувалася, це було б по-своєму трагічно, — визнав я. — Але насправді все залежить від того, як на неї дивитися. Я волію вважати, що ця історія напрошується на досить життєствердне продовження.

Дорогою прогуркотіла карета, і Лентарен зійшов з її шляху, при цьому ненароком злегка торкнувшись Денни. Вона бездумно взяла його за руку.

— Зазвичай мені не до смаку історії з продовженням, — сказала вона; її обличчя негайно стало серйозним і непроникним. Тоді вона знизала плечима й всміхнулася мені ледь помітним кривим усміхом. — Але я, звісно, уже змінювала свою думку з таких питань. Можливо, ти змусиш мене передумати.

Я показав на футляр із лютнею, який носив на ремінці через плече.

— Я досі майже щовечора граю в Анкера, може, ти захочеш прийти…

— Я прийду. — Денна зітхнула й поглянула на Лентарена. — Ми вже запізнюємося, чи не так?

Він, примружившись, глянув на сонце й кивнув.

— Так. Але ще можемо встигнути за ними, якщо поквапимося.

Вона знову повернулася до мене.

— Вибач, але в нас запланована прогулянка верхи.

— Я б ні за що не став вас затримувати, — промовив я і люб’язно відступив убік, щоб не загороджувати їм шляху.

Ми з Лентареном ґречно кивнули один одному.

— Я скоро тебе знайду, — сказала вона, повернувшись у мій бік, коли вони пройшли повз мене.

— Уперед. — Я кивнув туди, куди вони прямували. — Щоб я вас не затримував.

Я дивився їм услід, а вони тим часом ішли брукованими вулицями Імрі. Разом.

Коли я прийшов, на мене вже чекали Віл та Сім. Вони встигли влаштуватися на лаві, з якої добре було видно фонтан перед «Еоліяном». Довкола статуй німф, за якими гнався сатир, здіймалися струмені води.

Я поклав свій футляр

1 ... 201 202 203 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"