Читати книгу - "Яр"

І пішов, і вже не до Ганни Базилевич, а до коменданта. Максим же думав, що змій, мабуть, і цього разу добряче помилився, і помилка його набирає дедалі більшої ваги. Афіноґен поцікавився:

— Говорили?

— Так.

— Все в порядке?

— Все гаразд.

— Я был уверен.

— Дуже радий за вас, шефе, — повторив Максим слова лейтенанта, й Афіноґен не зрозумів їх, як і належало сподіватися. Він спитав:

— За что?

— За те, — відповів хлопець, — що... ви не помилилися.

Хотів був сказати: «змій не помилився», та довелось би давати ще більше пояснень.

Підійшли пані Ганна Базилевич і Олег із головою управи Батюком. Спершу розмовляли про події на фронтах, далі перейшли на сьогоднішній раут, а коли Попович зі своїм безпосереднім шефом та Афіноґеном Горобцовим почали обговорювати, чому селяни не всі з однаковим ентузіазмом погоджуються брати земельні наділи, — селянин же в усі часи лишається селянином, — Ганна Базилевич одвела Максима трохи вбік і сказала:

— Тобою интересов... цікавився лейтенант. Я випадково зазирнула до списку нагороджених. Проти твого прізвища стоїть вопросит... знак запитання.

— А ти ще й досі збиваєшся на русизми, — пожартував Максим.

— Я тобі про діло кажу, — обурилась папі Ганна. — Така велика карлючка червоним олівцем...

— Думаю, Газе вже досі витер її.

Жінка недовірливо подивилася на нього:

— Ти... серйозно?

— Цілком.

У залі настало пожвавлення. За столом був господар прийому гауптмап Енґель, і всі раптом стихли. Комендант виголосив коротку промову, згадавши звитягу героїчних солдатів фюрера та нелегку роботу в тилу. Але фюрер високо цінує щиро відданих йому людей, і ці сьогоднішні нагороди — яскраве свідчення його любови.

Тлумач перекладав дуже точно й швидко, навіть Максима взяли сумніви — чи не зазубрив усе наперед. По тому Франц Енґель заходився викликати нагороджених до столу і вручати їм високі відзнаки фюрера. Коли дійшла Максимова черга, німець запнувся, далі зиркнув на лейтенанта Газе, і тільки тоді прочитав прізвище. Максим підійшов, лівою рукою взяв маленьку коробочку та грамоту, а правою потиснув простягнуту йому білу, але на диво міцну руку гауптмана. Цей акт було відзначено дружніми оплесками. Максим, повернувшись на своє місце, зустрівся з довгим запитливим поглядом Ганни Базилевич і не міг утриматися, щоб не всміхнутись. Йому була не дуже приємна увага цієї жінки, він хотів був усе розповісти їй, чому лейтенант Газе раптом зняв отой знак запитання, та Максим передумав і тільки вдруге всміхнувся, дивуючися сам собі. Ганна перевела погляд на його коробочку й запитала:

— Така сама?

Він розкрив коробочку. Там лежала тоненька бронзова медаль на зеленій муаровій стрічці. Її німці запровадили спеціально для своїх сателітів. Точно така сама медаль була й у руках пані Ганни.

— Стандарт! — пожартував Максим. — Друга найголовніша риса німців.

Коли нагороду отримав і Попович, Ганна простодушно спитала:

— І куди ми їх чіплятимемо?

Олег нахилився й сказав їй непристойне слово. Ганна зиркнула на Максима, той усе чув, і вона зашарілася.

— Коли людині бракне слів і мусить переходити на нецензурщину, то це, пане Поповичу, свідчить про те, що людина втратила душевну рівновагу.

— Дуже пишно, — вишкіривсь Олег, однак мусив-таки визнати: — Але, на жаль, не позбавлено логіки.

Церемонія вручень закінчилася, і Максим тільки тепер схаменувсь: Афіноґена забули!

— Мне не положено, — кисло всміхнувся начальник української поліції й клацнув щелепою: — На участке доверенного мне района, сами знаете, Максим Архипович, не все идет по маслу... Но за вас я рад.

Чи то було так, чи не так, а Максимові подумалося, що змій і цього разу помилився. Невже лейтенант Газе щиросердо повірив тій поповій довідці? Він, безсумнівно, і там перевірить, але ж і старий отець Юлій мусить стояти на своєму — коли випливе нагору його гріх, благочинний по голові не гладитиме. Та й не в благочинному, либонь, головне...

Почалась неофіційна частина рауту, і доки до зали вносили столи й накривали їх скатертинами, Максим, скориставшись гармидером, вислиз.

Ми точно знали, в якому напрямку річка Колима, бо щоліта, коли скресала крига й навколишні сопки вкривалися блідо-зеленими полярними травами, нас почережно, барак за бараком, водили до річки змити з себе зимовий бруд і обіпратися. Для цього на трьох видавали по бруску чорного дігтярного мила, яке нібито вбивало вошей. Та то тільки так говорилось; може, воно справді вбивало, але наступного разу нам улаштовували купання та прання десь 18-20 грудня, напередодні дня народження «вождя всех времен и народов». Зимове купання відбувалось у бойлерній, яку на ті дні перетворювали на величезну лазню, що працювала вдень і вночі. Після миття найнегідніших відправляли в Чортову воронку або й на «Дику сойку» — також із нагоди всенародного свята.

Отже, хоча ми купались «не так давно», 20 грудня, що минулого року припало на п'ятницю (цю п'ятницю ми потім одробляли в неділю, а день народження Великого вождя відзначали, як усі революційні свята, новими трудовими перемогами), та нужа заїдала нас не менше, ніж до купання. Живучи в концтаборі, ми час від часу воювали з нею своїми методами: скидали з себе все, що можна було скинути, розпікали на вогні держачок ложки й водили ним по швах вивернутої одежини. Це приносило певне полегшення, проте, не надовго.

Напередодні ми врятувалися якимось дивом. Не дійшовши метрів на три до закам'янілого з переляку