Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?

Я кивнула.

— Тоді уяви собі магію стихій як основу — міцні волокна, з яких складається світ, а заклинання — це проміжні волокна тканини. А всі вони складають єдиний гобелен. Вони є однією великою системою, донечко. І ти зможеш цією системою оволодіти, якщо відкинеш свій страх.

Я враз побачила можливості, що відкрилися мені мерехтливим павутинням кольорів та відтінків, однак страх усе одно залишався.

— Стривай. Я маю зв’язок із вогнем, як і матуся. Я не знаю, як реагують між собою вода та вогонь, бо ще не встигла навчитися. «Через Прагу, — подумала я. — А іще через те, що ми зосередилися на пошуках манускрипту Ешмол-782 і забули сфокусуватися на майбутньому і на способі повернення до нього».

— Он яка ти — змогла б у бейсболі бити по м’ячу як правою, так і лівою рукою. І ліва рука була б твоєю секретною зброєю, — засміявся батько. Він ще й сміється!

— Це серйозно, тату, в цьому немає нічого смішного.

— У цьому немає нічого серйозного. І не повинно бути. — Батько почекав, поки я усвідомлю сказане, а потім зігнув палець і зачепив ним кінець поодинокої сіро-зеленої ниті.

— Що ти робиш? — підозріло спитала я.

— Ось дивися, — прошепотів він, і той шепіт був схожий на хвилі, що стиха накочуються на берег. Він підніс до себе палець, стулив губи і примружив очі так, наче тримав перед собою паличку з кілечком на кінці для видування мильних бульок. Коли він подув, утворилася водяна куля. Він струснув пальцями у бік цеберки з водою, що стояла біля печі, і куля обернулася на крижану, підпливла до цеберки і хляпнулась у неї, розбризкавши воду. — Точно в яблучко, — прокоментував він.

Елізабет захихотіла і випустила у повітря потік водяних бульок, які лускали й проливалися малесенькими дощиками.

— Хоч невідоме тобі не до вподоби, тобі доведеться інколи мати з ним справу, Діано. Коли я вперше посадовив тебе на триколісний велосипед, ти страшенно перелякалася. І швиргала кубиками об стіну, коли вони не бажали складатися так, як бажала ти. Усі ці кризові ситуації ми проходили. І я впевнений, що зможемо впоратися і з нинішньою. — Батько виставив руку.

— Але це так…

— Непросто? Суперечливо? Таке життя. Воно також є непростим і суперечливим. Облиш своє прагнення до бездоганності. — Батько змахнув рукою, розкривши всі ниті, які зазвичай залишаються невидимим для ока. — У цій кімнаті — цілий світ. Пізнавай його. Але не поспіхом.

Я уважно придивилася до структур і побачила згустки кольорів довкола відьом, які позначали силу кожної з них. Стрічки води та вогню оточували мене безладною плутаниною контрастних відтінків. Мене знову охопила паніка.

— Викликай вогонь, — невимушено сказав батько, наче це було так просто, як, скажімо, піцу замовити.

Мить повагавшись, я зігнула палець і забажала, щоб до мене підійшов вогонь. Його кінчик зачепив помаранчево-червону нить, і коли я випустила повітря крізь стиснуті губи, то з мене вилетіли десятки маленьких вогнистих бульок, схожих на світлячків.

— Чудово, Діано! — скрикнула Кетрін, сплеснувши руками.

В інтервалі між появою вогняних бульбашок та сплеском рук моїй вогнедишній звірючці захотілося на волю. Бену скрикнув зі спини мого батька, а дракониха відгукнулася.

— О, ні, — невдоволено скрипнула я зубами.

— Не позбавляй її втіхи. Вона ж дракон, а не золота рибка в акваріумі. Чому ти завжди намагаєшся вдавати, що магія — це щось тривіальне й буденне? Випусти її — нехай летить!

Я на хвильку секунди розслабилася, і мої ребра розм’якли й на мить відстали від хребта, мов листки книги від корінця. І мій дракон, скориставшись цією скороминущою можливістю, змахнув крилами, які з сіреньких і ледь помітних перетворилися на сяйно-райдужні. Звивши хвоста тугим вузлом, драконка стрімко закружляла кімнатою, ловлячи вогняні бульки і ковтаючи їх, мов льодяники. Потім вона переключила свою увагу на водяні бульки батька, наче то було вишукане шампанське. Прикінчивши всі ласощі, дракончик завис у повітрі переді мною, виляючи хвостом, мов песик, що виканючує щось смачненьке. Нахиливши голову, звірючка стала чекати.

— Хто ти така? — спитала я, дивуючись, як же їй вдалося поєднати в собі суперечливу енергію води та вогню.

— Ти, але не ти, — закліпала драконка і стала уважно придивлятися до мене своїми блискучими, як скло, очима. На кінчику її схожого на лопату хвоста завертівся, балансуючи, клубок енергії. Вогнедишна тваринка ляснула хвостом — і той клубок енергії опинився у моїх складених чашкою долонях. Він був точнісінько такий, як і той, що я кинула колись Метью в Медісоні.

— А як тебе звуть? — пошепки спитала я.

— Можеш звати мене Кора, — відповіла вона мовою диму й пари. Кора сіпнула на прощання головою, розтанула, перетворившись на сіру примару, — і зникла. Я відчула, як вона важко гупнулася всередині мого тіла, огорнула мою спину крилами і завмерла.

Я полегшено зітхнула.

— Це було просто приголомшливо, манюня, — сказав батько і заохотливо