Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Може і не чув. Її могила за містом. Ось тільки про сина її ти повинен був чути. Він твій ровесник – звуть Серафім.

– Тепер починаю розуміти.

– Вона була хранителем оракула Братства.

– Оракул – це людина?

– Не зовсім, оракул – це не людина. Це предмет, його ще називають "ловець снів".

–Оракул Братства – дружина Есіна, сина Мріадра. – Не розуміючи, продовжив Дітар.

Він не міг зрозуміти, куди йде ця бесіда. Він хотів дізнатися відповіді, а отримував ще більше питань, бранці продовжували розповідати.

– Оракул – це предмет, за допомогою якого, оголошувалися пророцтва. А ще в тому храмі багато тибетських співаючих чаш. Ти чув про багато чаш, але ці особливі. Не кожному дозволено чути їх звук. Він воістину космічний, неначе він йде з глибин зоряної обителі. І самі вони теж звідти. Ці чаші зроблені з метеорита!

– Тепер все стає на свої місця. Метеорит – це частина "забутого" сплаву коваля.

– Так, про це написано в книгах Бібліотеки Шамбали.

– Шамбала, це бібліотека?

– Так, і вона теж знаходиться на території Монастиря.

Дітар був приголомшений. Ці оповідання здавалися дивовижними. Він насилу вірив у це. Вони говорили по черзі. Дітар слухав, і йому хотілося дізнатися все, що вони знають. Ченці продовжили:

– За Тигровим селищем є шахта. За нею дивиться Агіас і його друг "Сміттяр", який її ніколи не покидає. Весь час він там, і вранці, і ввечері, і спить і працює. Добуваючи золото, ченці знайшли Шамбалу. Це Бібліотека перших цивілізацій, якщо ти розумієш, про що я! Агарійське озеро – це не що інше, як кратер від падіння метеорита. За розміром він такий самий, тільки більше, ніж фортеці, що зайняли канібали.

– Я був у канібалів, і цей камінь зводив мене з розуму. – Чернець приблизно розумів, про що йде мова. Головоломка починала прояснятися.

– Так, людина біля нього може побачити минуле або майбутнє. Побачити своє призначення.

– Одного разу я подивився на той камінь і побачив дивну картину. Я бачив, як чоловік, проголосив себе Богом. Він оголосив війну іншим Богам, у тому числі і Богу моря. Він привів свою армію до берега і наказав солдатам кидати списи в воду. Містичне бачення, досі не розумію, що це означає. Таких незрозумілих історій багато.

Двоє бранців переглянулися. Вони з посмішкою подивилися на ченця:

– Повтори своє ім'я.

– Моє ім'я – Дітар.

– Нікея, нам розповідала історію про "Цезаріона" – що означає "спадкоємець". Він народився від дивовижної любові богів. Цар Цезар, одного разу проголосив себе Богом. Улюблена дружина його була Єгипетська Цариця Клеопатра, надзвичайної краси і мудрості. Вона і народила йому спадкоємця. Коли хлопчик підріс, Нікея – дружина Авраала, вела його в Монастир на навчання. Але хлопчик дивним чином, дорогою пропав. Нікею з ченцями відправили на завдання, розшукати дитину Царя і Цариці.

Але доля зіграла злий жарт, вона не повернулася, дитину так і не знайшли, вирішили, що хлопчик потрапив до циганів, а потім стало відомо про загибель Нікеї. Ченці, що були з нею, пішли в розбій і виявилися тут, у в'язниці. – Він вказав рукою на них.

Дітар подивився на Орхана і Османа. Багато що стало на свої місця.

– Я повинен вас вбити. – З жалем сказав чернець. – Ви зрадили Братство!

Осман прокашлявся і Дітар побачив на його губах кров. Він витер її рукою і на долоні залишилися червоні сліди.

– Ми вже покарані. Після "Сутички" ми помираємо, і невідома хвороба нас з'їдає. Подивися на нас. Ханой говорив: Вміння прощати – якість сильних. Слабкі не прощають. Так і є, і я готовий сказати, що я слабкий, але ти – ні.

До них підійшло кілька інших ув'язнених, один з них протягнув їжу.

Дітар подивився на них:

– Що це?

Три людини стояли і про щось спілкувалися, один з них тримав у руках згорток з їжею. Пару шматків хліба, трохи овочів, та й годі. Вид його був жалюгідний. Хоч він і був високий і колись явно м'язи були куди більше, зараз він був дуже виснажений. Очі запалі, губи сухі і злегка порепалися, волосся спадало на обличчя і частково приховувало його зморшки. Він дивився на Дітара і намагався посміхатися.

– Бери, що повинен – ділися, чим можеш.

Він вклав в руку ченця згорток і мовчки, розгорнувся. Дітар стояв і дивився йому в спину.

– Не знаю як вам, але мені треба вибиратися звідси. – Не обертаючись, сказав чернець.

Орхан і Осман не стримали своєї реакції.

– Візьми нас з собою.

Дітар здогадувався, що вони так скажуть. Їм потрібний тільки маленький промінець надії, і вони готові йти за ним.

Чернець спробував залізти на стіну і озирнутися. Очима він шукав Андрогіна. Навкруги були будівлі і багато вікон. Він заглядав у кожне. Триматися за стіну було складно, і він часто зісковзував. Перелізти через неї теж було неможливо, згори були грати. Раз по раз він ліз і оглядав все навкруги. Раптом його погляд прилучився до силуету в вікні. Це був Андрогін, який розмовляв зі своїми воїнами, і навіть не підозрював, що чернець дивиться на нього. Потім він побачив стражників, які вели полоненого на тюремний двір. Дітар не зводив з нього погляд.

Він був невеликого зросту, весь в синцях і розірваному одязі. Варта його так сильно штовхнула, що той впав і лежав на землі. Він дивився на всі боки, неначе шукав когось. Їх очі зустрілися. Підійшовши ближче, полонений квапливо, задихаючись, почав розмову.

– Андрогін сказав, що ти мені зможеш допомогти. Мене звуть Хашим. Де я можу знайти мою дружину Тарсішу?

– Кого? – Дітар зовсім не був готовий до цієї розмови.

– Тарсішу. Циганку. Вона пропала кілька місяців тому. Де ти її бачив?

– Андрогін помилився. – Чернець точно розумів про кого йде мова, але вирішив закінчити цю розмову. Людина в порваному одязі знизала плечима і пішла. Це була дивна зустріч. Дітар залишився наодинці зі своїми думками. В голові тепер звучало лише одне питання:

– Навіщо вона тоді збрехала про почуття? Хто завгодно, тільки не вона.

В одній з камер, ніколи не виходячи назовні, сиділа людина, одягнена в лахміття. Зовні він здавався древнім, навіть за мірками в'язниці. Старий чоловік ні з ким не розмовляв. Він завжди сидів у кутку, схиливши зарослу чорним волоссям голову вперед, і нерозбірливо бурмотав: "Сіша-Сіша-Тарсіша".

Дітар не міг довго залишатися наодинці зі своїми думками, і пішов на цей голос. Він хотів знати правду. Полонений в лахмітті відійшов всього на кілька метрів, перш