Читати книгу - "Битва королів"

Теону було байдуже до Годора.

— Якщо він не почне битися, нехай живе,— Теон націлив на мейстра пальця.— Але скажіть бодай слово про те, що я маю зберегти життя дикунці, і самі разом з нею помрете. Вона дала присягу — і начхала на неї.

Мейстер схилив голову.

— Для клятвопорушників у мене виправдань немає. Роби, як мусиш. Дякую тобі за милосердя.

«Милосердя,— подумав Теон, коли Лувін відстав.— Чортова пастка! Коли його забагато, тебе вважатимуть слабаком, коли ж замало — чудовиськом». Однак він розумів, що мейстер дав йому гарну пораду. Батько думає лише про завоювання, та тільки який сенс захоплювати королівство, якщо не можеш його втримати? Силою і страхом можна протриматися хіба деякий час. Шкода, що Нед Старк відвіз своїх дочок на південь: можна було б міцніше взяти Вічнозим у руки, одружившись з однією з них. Крім того, Санса — гарненьке дівча, та й уже, певно, дозріла до постелі. Але вона за тисячі льє звідси, в кігтях Ланістерів. От прикрість!

Ліс дедалі густішав. Сосни й чатові дерева поступилися велетенським темним дубам. Зарості глоду приховували підступні лощини й виярки. На шляху поставали кам’янисті пагорби. Мисливці проїхали хутір, покинутий і зарослий, і обійшли затоплений кар’єр, стояча вода в якому була сіра, наче криця. Коли собаки зачали з гавкотом кидатися вперед, Теон вирішив, що втікачі вже недалечко. Він приострожив Сміхуна та клусом рушив за ними, однак наїхав лише на труп молодого лося... точніше, на те, що від нього лишилося.

Теон зліз із коня, щоб глянути зблизька. Труп був свіженький — без сумніву, робота вовків. Собаки жадібно його обнюхували, а один з мастифів навіть застромив зуби в стегно, і Фарлену довелося його відкликати. «М’ясо не відрізали,— збагнув Теон.— Вовки їли, а от люди — ні». Навіть якщо Оша не ризикнула розпалити багаття, вона б мала відрізати для них кілька куснів. Безглуздо лишати стільки гарного м’яса просто гнити.

— Фарлене, ти певен, що ми правильно взяли слід? — запитав Теон.— Може, собаки погналися не за тими вовками?

— Моя сука добре знає запах Літа й Кошлая.

— Дуже сподіваюся. Заради тебе ж.

Менш ніж за годину запах привів до схилу, який спускався до каламутного струмка, що після недавніх дощів розлився. І тут собаки втратили слід. Фарлен з Вексом перебрели струмок разом з собаками, але скоро повернулися, хитаючи головами; хорти бігали вздовж берегів, марно винюхуючи.

— Вони зайшли у воду, мілорде, але не можу зрозуміти, де з неї вийшли,— сказав псар.

Зістрибнувши з сідла, Теон опустився навколішки поряд зі струмком. Занурив у нього руку. Вода була холоднюча.

— Довго лишатися у воді вони не могли,— мовив він.— Візьміть половину собак і йдіть униз за течією, а я піду...

Векс гучно плеснув у долоні.

— Що таке? — поцікавився Теон.

Німий тицьнув пальцем.

Земля біля води була мокра й багниста. І лапи, які лишили вовки, виднілися чітко.

— Сліди лап, так. І що?

Векс опустив каблук у глину й покрутив ногою. Лишився глибокий відбиток.

Джозет усе зрозумів.

— Такий здоровань, як Годор, мав лишити у глині глибокі сліди,— сказав він.— А якщо ще додати вагу хлопця в нього на спині... Але тут відбитки тільки наші. Самі дивіться.

Теон вражено збагнув, що так і є. Вовки зайшли в розлитий каламутний струмок самі.

— Оша, певно, повернула кудись убік раніше. Ще до лося, швидше за все. А вовків послала вперед окремо, сподіваючись, що ми поженемося за ними,— Теон обернувся до своїх мисливців.— Якщо ви двоє жарти вирішили зі мною жартувати...

— Був тільки один слід, мілорде, присягаюся,— почав захищатися Гарис.— Та й деривовки ніколи б не покинули хлопців. Принаймні надовго.

«Так і є»,— подумав Теон. Літо з Кошлаєм могли відбігти, полюючи, але рано чи пізно вони повернуться до Брана з Риконом.

— Гарисє, Мерче, беріть чотирьох псів і вертайтеся по сліду — шукайте, де ми їх загубили. Аґаре, наглядай за ними, жодних штучок я не потерплю. Ми з Фарленом підемо за деривовками. Коли знайдете слід, сурміть у ріжок один раз. Двічі — якщо самі побачите вовків. Коли знайдемо їх, вони приведуть нас до своїх господарів.

Він узяв з собою Векса, малого Фрея і Гініра Червононосого — шукатимуть вгору за течією. Теон з Вексом їхали по цей бік струмка, Червононосий з Волдером Фреєм — по той; і ті, і ті взяли собі по парі хортів. Вовки можуть вибігти на берег з будь-якого боку. Теон придивлявся, шукаючи слідів, зламаних гілок, будь-яких натяків на те, де саме деривовки вийшли з води. Він легко розрізнив відбитки оленя, лося й борсука. Векс шугнув лисицю, яка пила зі струмка, а Волдер сполохав у кущах трьох зайців і навіть примудрився одного підстрелити. Трапилися їм сліди кігтів: це ведмідь подер на клоччя кору високої берези. Але деривовків не було і знаку.

«Трохи далі,— сказав собі Теон.— За отим дубом, через пагорб, за наступним закрутом струмка — там щось обов’язково знайдеться». Він їхав і їхав, хоча розумів, що давно вже час було повернути назад, і в животі в нього дедалі більше млоїло від тривоги. Був уже полудень, коли Теон роздратовано розвернув голову коня і здався.

Якимось чином Оші й тим клятим хлопчакам вдалося вислизнути. А це ж бо неможливо, не пішки, коли у вас на руках каліка й мала дитина. З кожною годиною їхні шанси на втечу тільки зростали. «Якщо вони дістануться якого-небудь села...» Люди на Півночі ніколи не відвернуться від синів Неда Старка, Робових братів. Утікачі отримають коней і харчі. Люди битимуться за честь захищати їх. Та навколо них об’єднається вся бісова Північ!

«Вовки пішли вниз за течією, ось і все,— Теон учепився за цю думку.— Руда сучка занюхає, де вони вибігли з води, і ми знову насядемо їм на п’яти».

Та коли вони приєдналися до Фарленового гурту, одного погляду на псареве обличчя було досить, щоб Теонові надії розлетілися на друзки.

— Та ці пси годяться лише на харч ведмедям,— сердито кинув він.— Шкода, що в мене ведмедя немає.

— Собаки не винні,— Фарлен опустився навколішки поміж мастифом і своєю любою рудою сучкою, поклавши на них руки.— Просто вода змиває запахи, мілорде.

— Вовки мали десь із тої води