Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Я навіть не знаю, як реагувати. Мабуть, це дуже сумно для всіх, кому він небайдужий.

Знову тиша.

— Ми думали, що це все змінить,— тихо сказав Ал.

— У сенсі?

— Що в тебе буде інше ставлення.

— Якщо рак діагностували на ранній стадії, все буде добре,— твердо заявив Страйк.— Може, навіть наживе ще двійко дітей, з якими не буде спілкуватися.

— Господи Боже! — по-справжньому розсердився Ал.— Тобі, може, насрати, але він — мій тато...

— Мені не насрати на людей, яким не насрати на мене,— сказав Страйк,— і не кричи, хай тобі грець, бо ти зараз повідомиш про мої приватні справи моїм підлеглим.

— Оце для тебе важливо?

Страйк подумав про Шарлотту, яка, якщо вірити газетам, лежала в лікарні, і про Люсі, яка все питала, чи зможе Страйк вирватися на вихідні та приїхати до неї в Бромлі, поки там гостюватиме дядько Тед. Подумав про клієнтів у справі Мутного, які натякнули, що за тиждень перестануть платити, якщо агенція не дізнається, що Мутний має на шефа. Подумав про Марго Бамборо та про рік, який їм дали на те, щоб дізнатися її долю,— рік, який уже майже сплив. Також чомусь він подумав про Робін і про те, як забув, що в неї сьогодні досудове врегулювання з Метью.

— У мене є власне життя,— сказав Страйк, стримуючи гнів лише величезним зусиллям,— важке, складне, як у всіх. У Рокбі є дружина й півдюжини дітей, а мене вже ледь вистачає на всіх людей, яким я потрібен. Я не прийду на його довбану вечірку, мене не цікавлять новини про нього. Я не хочу з ним стосунків. Ал, я не знаю, як сказати це ще зрозуміліше. Я...

Дзвінок обірвався. Не жалкуючи про жодне сказане слово, але дихаючи важко, Страйк кинув мобільний на сусіднє сидіння і закурив, не зводячи очей з будинку Елінор Дін. За п’ятнадцять хвилин він неочікувано для себе схопив телефон і набрав Барклея.

— Що ти робиш просто тепер?

— Заповнюю витрати,— лаконічно відповів шотландець.— У тому казино зубожієш.

— Мій брат ще там?

— Не, пішов.

— Добре. Треба, щоб ти приїхав і підмінив мене в Сток-Ньюїнгтоні.

— Я без авта.

— А, гаразд, тоді на хрін,— сердито відповів Страйк.

— Вибач, Страйку,— сказав Барклей,— але я взагалі-то вихідний...

— Та ні, це ти вибач,— відповів Страйк, приплющивши повіки. У нього виникло точно те саме відчуття тісного дроту на чолі, що в Сент-Мосі.— Щось я не в гуморі. Відпочивай там. Серйозно,— додав він, щоб Барклей був не подумав, що то сарказм.

Закінчивши дзвінок до Барклея, Страйк набрав Робін.

— Як там досудове врегулювання?

— Все чудово,— відповіла Робін на диво байдужим голосом.— Ми все.

— Чудово!

— Так. Справжнє полегшення.

— Ти казала, що підеш до Бетті Фуллер?

— Там, саме іду до метро.

— А нагадай, де вона мешкає?

— У притулку на Санс-вок у Клеркенвеллі.

— Чудово, там і зустрінемося,— сказав Страйк

— Точно? Я спокійно...

— Я знаю, але теж хочу там бути,— перебив її Страйк.

Він від’їхав від будинку Елінор Дін, розуміючи, що допіру нагрубіянив двом своїм улюбленим колегам. Якщо вже зриватися, то міг принаймні на Пат чи Моррисі.

За двадцять хвилин Страйк в’їхав до Клеркенвеллу через Персиваль-стріт. Праворуч були непримітні багатоквартирні будинки червоної цегли, де колись жили Дженіс Бітті та Стів Датвейт. Цікаво, що ж сталося з колишнім пацієнтом Марго Бамборо? Вони з Робін так і не зуміли вийти на його слід.

Санс-вок виявилася вузькою пішохідною вулицею. Страйк припаркував «БМВ» якомога ближче. День був на диво теплий, хоч і хмарний. Підходячи до Санс-вок, він побачив на розі вулиці Робін.

— Привіт,— гукнула вона.— Нам до кінця, до отої сучасної будівлі червоної цегли з круглою вежею.

— Чудово,— озвався Страйк, і вони пішли разом.— Вибач, що я отак, я просто...

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я розумію, що нам потрібні результати.

Але Страйк ніби розчув прохолоду в її голосі.

— Ал мене вивів,— пояснив він.— Тож я, мабуть, був трохи...

— Корморане, нічого,— повторила Робін, але тепер уже усміхнувшись, і Страйкові полегшало.

— Чудові новини про врегулювання,— сказав він.

— Так,— погодилася Робін, але якось нерадісно.— То як гадаєш, як нам найкраще спілкуватися з Бетті Фуллер?

— Прямо й чітко сказати, хто ми і що розслідуємо,— відповів Страйк,— а тоді імпровізувати. І сподіватися, що вона ще при глузді...

«Монастирський дім» виявився сучасним багатоповерховим будинком зі спільним садом на задвір’ї. Коли Страйк і Робін наблизилися до входу, звідти вийшла середніх літ пара; вони видавалися людьми, які полегшили душу, виконавши свій обов’язок. Усміхнувшись до Страйка й Робін, пара притримала для них двері.

— Дуже дякую,— і собі усміхнулася Робін. Пара пішла далі, й долинув голос жінки:

— Принаймні цього разу вона нас упізнала...

Якби не електричні інвалідні візки, фоє було б схоже на фоє гуртожитку — міцний сірий ковролін під ногами, дошка з оголошеннями, гнітючий запах спільної кухні.

— Вона на першому поверсі,— сказала Робін, показуючи на коридор.— Я подивилася імена на домофоні.

Вони пройшли повз кілька однакових соснових дверей і опинилися біля друкованої картонної таблички «Елізабет Фуллер» у металевому тримачі. З-за дерев’яних дверей лунали голоси. Телевізор усередині працював дуже голосно — точно як коли Страйк був у Дженіс Бітті. Він постукав у двері.