Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- О, ні! Я хотів не це сказати.

- То в тебе слова розходяться з ділом?

Загнала у куток. Він би їй відповів! Ох, і відповів би! В інший час. Він справді міг довго говорити, не замовкаючи. Але з нею все красномовство враз кудись поділося. Іцуко знайшов би слівце, щоб описати те місце, куди саме поділося його красномовство.

- Побуду. - видавив із себе алхіміст.

- Що, вибач? - тепер вже дівчина не розуміла змісту слів алхіміста.

- Я тут буду, поки твій кавалер прийде? - ще менш впевнено промовив Поєднувач.

- Ти питаєш у беззахисної дівчини серед глибокої ночі у фортеці, обложеній ворогами, про те, чи побути з нею поряд, щоб їй не було страшно? Ну, поки вона чекає на свого судженого.

Алхіміст протер очі. Йому потрібна була пауза, щоб прокрутити її слова в голові ще раз. Що вона хотіла цим сказати?

- Забирай свого охоронця та можеш іти. - темна постать зійшла зі стіни сходами.

- Жука, давай сюди. - покликав алхіміст.

Звірятко невдоволено випросталося на лапах. Поповзло по плащу вниз і побігло по каменю до Поєднувача.

- То що ти насправді тут робила? - запитав алхіміст, видячи Жуку на плече.

- Шукала світло в кінці тунелю. - серйозно відповіла дівчина з волоссям кольору інею.

Одна сторона обличчя повністю відкрита, волосся лише закривало вухо. З іншого боку зимове волосся спадало нижче підборіддя, закривши півобличчя.

Вони стояли на відстані кількох кроків.

- Світло має сяяти вночі, вигризаючи біля темряви місце, де душа може політати. - сказав алхіміст, згадуючи, як не раз казав йому Іцуко.

- Так і є. Ось тільки коли світла довкола вже не видно… - дівчина замовкла.

- Якщо навколо тебе згаснуть вогні, то тобі залишається тільки одне — сяй усередині. - ще один гарний вираз, який він запам'ятав.

Дівчина завмерла. Посмішка повільно зійшла з її вуст. Алхіміст захвилювався. Чим він образив її?

- Поєднувач! Поєднувач! - крики з четвертого рубежу долетіли до них. - До Максуда! Поєднувач!

Алхіміст зітхнув.

- Там унизу, напевно, бій. - сказав він.

Дівчина легенько кивнула.

- Мабуть, щось від мене потрібно. - продовжив алхіміст.

Дівчина знову кивнула головою.

- Якщо пообіцяєш, що ми ще зустрінемося, то я побіжу вниз, щоб ти змогла виконати свою обіцянку. - усміхнувся Поєднувач. Схоже, що його красномовство починало прорізатися.

Дівчина в темному плащі задерла один куточок губ на кшталт посмішки. Алхіміст посміхнувся ширше.

- Я розумію це як "так". І це не питання, а твердження. - він вклонився, і збіг на стіну, щоб опуститися сходами, які сам же і створив, туди вниз, ближче до ворогів.

Крики ще лунали вночі, поки він не дістався солдатів, що прийшли за ним. Ясності у думках не спостерігалося. Натомість посмішка грала на його обличчі. Серце сильно билося, з трепетом згадуючи кожну подробицю розмови з тією, що здавалася йому найкрасивішою дівчиною на світі. І, звичайно, з живим розумом та гострим язиком. Іцуко казав, що від таких треба триматися подалі. Алхіміст посміхнувся. Ах, Іцуко, бачив би ти її!