Читати книгу - "Яр"

Максим удруге подивився на жінку й промовив:

— Не йди. Тобі ж не хочеться йти, правда ж?

Він благав і хотів, щоб вона теж зрозуміла, на що часом може зважитися в розпачі твердий і дужий чоловік. Але дружина відповіла — так само благально, аж у нього щось перевернулося всередині:

— Я піду, Макси...

Оленка поглянула на нього, він опустив очі додолу, тоді фиркнула на брата, й Антін кивнув. Оленка, схлипнувши, вискочила в двері й залопотіла стежиною до хвіртки. Максим сидів і боявся глянути на шуряка. Йому раптом стало незручно й соромно й за той страх, і за свою істерику, яку він допіру, мов пані з розхитаними нервами, здійняв у хаті. Тоді раптом зробилося байдуже, мов людині, що перевтомилась і перемерзла й уже несила далі боротися з утомою й морозом. Лишився тільки страх за Оленку, найдорожчу в світі істоту, яка зараз, либонь, наражалася на смертельну небезпеку. Антін скрутив зугарну й чепурну цигарочку, але не став її склеювати язиком і простяг Максимові:

— На, я ше скрутю.

Максим узяв, послинив тоненьку турецьку папірчину, дістав з кишені запальничку й витер вогню.

Відтоді я почав ревно стежити за дружининим братом. Багато дечого з-поміж Антонових мудрощів стали мені зрозумілі. Спочатку навіть здалося, що Антонові до конспіратора — як грішникові до царства небесного, та потім я розміркував, що таки ж не бозна яке досягнення — помітити те, про що сам знаєш, а інші й не здогадуються.

Одного разу я з подивом спостеріг, як Антін, закасавши рукави старої сорочки, варить мамалигу, у той час як Паша без будь-якого діла никає двором. Ягола старанно вимішував жовту кашу кописткою, раз по раз приставляючи до вогню рогачем, тоді взяв із лежанки маленький горщечок, дмухнув у нього, далі сипнув трохи з макітри вже звареної мамалиги, відставив усе це на припічок, добув з кишені вбагатократ складену папірчину, встромив її в горщик і залив зверху новою порцією густої паруючої рідини. По тому накрив судинку відбитим денцем череп'яного глечика, що правило за кришечку, і посунув у запічок.

Я сидів на лавці під бузком і все бачив у шибу. Прийшов додому городами, і ні Паша, яка тинялася подвір'ям, щохвилини виглядаючи на вулицю, пі сам Антін не помітили мене.

Зробивши свою справу, Антін вийшов з хати.

— Давно прийшов? — трохи розгублено поспитав він.

— Оце тільки, — заспокоїв його я й для більшої переконливості розстебнув поли кітеля: — Припікає. Ішов городами, так парко...

Підійшла Паша:

— Де ви взялися, Максиме, шо я вас і не бачила?

Я повторив своє. Паша винувато блимнула на чоловіка й, похиливши голову, подалася до комори.

Відтак я почав стежити за шуряком. Оте його варіння мамалиги не проста безневинна штука, і тут щось приховане, міркував я собі.

Коли сонце скотилося до вечірнього пругу, Паша вийшла на вулицю й загукала:

— Анто-о-сю! Анто-о-о-сю!

Малий обізвався десь іздалеку й незабаром прибіг, захеканий і розпашілий.

— Іди в хату.

— Мо-о! Йо ше трохи погульо-ою! — почав канючити хлоп'як.

Але мати потягла його за руку:

— Йди, йди, он тато шось тобі скаже.

Кватирка вікна на Пашиній половині була відчинена. І я чув майже все, що там говорилося. Бринів Антонів голос:

— Ти, повідіму, знаєш, де живе Витько?

— Який Витько? — спитав Антось.

— Дядьків Йовхимів.

— Дьо-одьків Йовхимів? Зно-ою.

— Hа тоді оце-го й однеси дядькові Йовхимові. Чув?

— Чув.

— Тіки ж йому в руки! Якшо дядька Йовхима нема, то повідіму, принесеш назад. Чуєш?

— Угу. А як тітка їхня дома?

— Тітці не давай. Обше спитай: «Дядько Йовхим дома?»

Як скаже дома, тоді кажи: «Хай вони трохи вийдуть». А як вийдуть, скажеш, повідіму, шо батько передали вам осісьо мамалигу. Чув?

— Чув, — одказав хлопчик.

— Кому передаси?

— Дьо-одькові Йовхимові.

— А як його дома не буде?

— Тоді принесу горщика назад.

— А як тітка їхня казатимуть, дискать, давай сюди?

Настала пауза, певно, малюк вагався, що відповісти, якщо дядькова тітка раптом отак поведеться.

— Не зно-ою...

— Не давай! Чув?

— Чув, — промовив малий Я гола.

— Шо чув?

— Шоб не дав-оть горщика.

— Правильно. Повідіму, чеберяй.

Малюк вийшов з хати й подався наввистрибки до хвіртки. У руці в нього був охайний білий клуночок, у якому вгадувалось невелике горня.

Тепер уже не було жодного сумніву, що Ягола скористався з дуже популярного способу зв'язку зі своїми таємничими товаришами. Одного з них я добре знав з самого дитинства. Тепер Йовхим був підтоптаний і досить кволий з вигляду механік залізничної майстерні. Невже й він устряв до Яголиної компанії? — майнуло мені. Оце то штука!.. Новина здавалася майже невірогідною, але ж іншого Йовхима в Ярі не було. Виходить, думав я, у житті все може трапитись, коли й дядько Йовхим пристав до партизанів.

Ця новина не давала мені спокою, аж доки прийшла з