Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Одіссея найкращого сищика республіки 📚 - Українською

Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Одіссея найкращого сищика республіки" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 206 207 208 ... 236
Перейти на сторінку:
за професор?

— Він викладає у нашому університеті. Особа з не дуже доброю репутацією. Хоча зараз це, мабуть, і на краще.

— Що не так із репутацією?

— За царя його арештовували. Він написав якусь книжку, її заборонили, а самого професора арештували.

— Книжку? Бунтівницьку?

— Та в тому і річ, що ні. Просто якусь дикувату. Про чудовиськ.

— Себто? — здивувався я.

— Ну, він склав цілу енциклопедію чудовиськ, які начебто мешкають у Малоросії. — Йоганнсен подивився на мене й дуже здивувався, бо я анітрохи не здивувався. — Чудовиська! — повторив він.

— Чудовиська. — кивнув я.

— Вас це не дивує?

— А мусило б?

— Чудовиська! Ви розумієте? Професор університету пише енциклопедію про чудовиськ!— Йоганнсен підняв руку з витягнутим вказівним пальцем до стелі.

— Та є професори, які про черваків пишуть чи жаб.

— Але ж чудовиська — це маячня! Маячня!

— Та як сказати, — знизав я плечима, бо всяке в житті бачив.

— Господи, та невже ви в них вірите? Ну, нехай Мишко, який начитався дешевих історій про Івана Карповича Підіпригору, де і вовкулаки, і живі мерці, і, прости, Господи, дракони, і бронепалець, яким можна скинути з рейок паровоз! Але ж ви — доросла людина!

Не став я розповідати, що доросла то доросла, але очам своїм вірю.

— То цей професор не казав, чому бароном зацікавився?

— Не казав. І я з ним не дуже говорити хотів. Ну, він така, знаєте, неприємна людина. Свого часу з родини пішов, залишив дружину з сином заради якоїсь хористки, а та його обібрала й кинула. Він деякий час ледь не старцював. Його і з університету вигнали. А ось тепер повернули. Бо ж він — жертва переслідувань, борець, як виявилося, з царизмом. Не просто на посаду взяли, а ще й кафедру запропонували очолити, яку під нього відкрили. І енциклопедію він свою видавати зібрався, бентежити незміцнілі уми отими побрехеньками про чудовиськ. Куди котиться світ?

— Цього я не знаю. Але дуже вдячний вам за допомогу. — Я підвівся. — А ще чутки якісь поширювалися про велетня...

Йоганнсен нервово зареготав.

— Слухайте, це не до мене, це до казкарів або до Бар-Кончалаби.

— Кажуть, у барона живе в підвалах велетень.

— Люди багато дурниць поширюють. І що?

— Але...

— Я не хочу про це говорити.

— А не знаєте, удруге барон фон Шпіл одружився чи живе одинаком? — спитав я, лише щоб не закінчувати розмову велетнем.

— Та куди там уже одружуватися! — здивувався Йоганнсен, а потім почервонів, наче сказав щось зайве.

— А чому ні? — спитав я різко, наче рибу підсік.

— Та я не хочу поширювати плітки...

— Розповідайте, з мене жодна плітка не вийде.

— Ну, кажуть... Ні, я не хочу про це говорити, вибачте, ні! — сказав Йоганнсен. Я спитав у нього, як знайти професора, ще раз подякував і пішов. Уже біля виходу мене перестрів Югурта.

— А я десь вас бачив. У мене дуже добра пам’ять на обличчя!

— Це добре, Югурто.

— Як вам моє ім’я?

— Ім’я як ім’я.

— Хочете сказати, що зустрічали багато Югурт?

— Югурт — ні, але от знаю одного прикажчика, якого звуть Поліфем. — Як?

— Поліфем, Поліфем Степанович Завірюха. Тямущий мужик. Щоправда, одноокий.

— Як одноокий? — ошелешено спитав Югурта.

— Ну, от у людей два ока, а у Поліфема Степановича — одне. Але краще, ніж у деяких два. Він вівцями займався.

— Вівцями? — Югурта дивувався далі, хоча здавалося, що далі немає куди.

— Вівцями. У нас же степ, цілі череди ходять. Ото Поліфем Степанович своїм оком подивиться і одразу скаже, чи вгодована вівця, чи добра на ній вовна. Талант! Ну, а як треба, то й помацає, бо ж буває, що виглядають добре, а тушки так собі.

— Поліфем? Одноокий? Вівцями займається? Може, ще і в печері живе?

— Ну, ви таке скажете — в печері! Ми, може, і в провінції живемо, але не дикуни якісь! У Поліфема Степановича хата добротна, під залізним дахом!

— А око в нього на лобі? — спитав украй розгублений Югурта.

— Та хіба може бути око на лобі? Ні, на місці око. А другого немає. Кажуть, розпеченим дрючком у бійці штрикнули бідолаху. Пройдисвіти хотіли з вівцями надурити, та тільки Поліфема Степановича не надуриш. Ну, бувайте, пане Югурто.

З тим пішов, зупинив візника й поїхав до університету.

Там спитав у двірника про професора

1 ... 206 207 208 ... 236
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одіссея найкращого сищика республіки"