Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

«Але…» — хотіла сказати щось Сапфіра, та їй не дав договорити найстаріший з Елдунарі — Валдр. На неабиякий подив Ерагона, він говорив не картинами або почуттями, а словами прадавньої мови, говорив якось напружено, понад силу, так, наче ця мова була йому чужа.

«Залиште мертвих землі,— мовив він. — Вони не для нас».

Більше він не сказав ані слова, хоч Ерагон і відчував його сум і співчуття.

Вершник глибоко зітхнув, на мить заплющив очі. Він дозволив своєму серцю відпустити оманливу надію — Бром був мертвий.

«Ех, — сказав він Сапфірі,— я не думав, що це не під силу нікому».

«Було б дивно, якби було інакше», — відповіла Сапфіра.

Ерагон відчув, як її тепле дихання скуйовдило волосся в нього на маківці, коли вона торкнулася його спини своєю щокою. Тоді він силувано всміхнувся, зібрав у кулак усю свою мужність і знов глянув на Брома.

— Батьку, — сказав він.

Це слово прозвучало солодкою музикою. Досі Вершник ніколи не мав нагоди його вимовити. Потім він перевів погляд на руни, які залишив на вершині гробниці, там, де була голова:

Тут лежить Бром,

Вершник дракона,

що був мені за батька.

Нехай пам’ять про нього живе у віках!

Ерагон болісно посміхнувся з того, як близько він був до правди. Потім він почав говорити прадавньою мовою. Діамантова поверхня замерехтіла й попливла, аж доки на ній не з’являвся новий напис рунами. Коли Вершник закінчив, напис був уже інакший:

Тут лежить Бром,

Вершник, пов’язаний із драконом Сапфірою,

Син Холкомба і Нельоду,

Коханий Селени,

Батько Ерагона, Вбивці Тіні,

Той, хто створив варденів І знищив клятвопорушників.

Нехай пам’ять про нього живе у віках!

Ця епітафія була, може, не такою особистою, але видалась Ерагонові більш влучною. Вершник наклав іще кілька заклять, щоб захистити діамант від грабіжників і вандалів. Можна було рушати в дорогу. Та Ерагон усе ще продовжував стояти біля гробниці, не відриваючись, так, наче мало бути щось іще — якась подія, якесь почуття, якась думка, щось таке, що допоможе йому попрощатися з батьком і піти.

Нарешті він поклав руку на холодний діамант, бажаючи доторкнутись до Брома востаннє.

— Дякую тобі за все, чого ти навчив мене, — мовив Вершник.

Сапфіра теж нахилила голову, торкнувшись носом твердого каменя.

Тепер можна було йти. Ерагон повернувся, відчуваючи, як на душі йому полегшало, і повільно заліз на спину Сапфіри.

Невдовзі Сапфіра злетіла. Вона прямувала на північний схід, до Урубейна. Іще якийсь час Ерагон був похмурий. Та коли купка пагорбів з піщанику стала всього лиш смужкою на горизонті, він глибоко зітхнув і глянув угору, в безкрає блакитне небо. На його обличчі заграла посмішка.

«Чого ти смієшся?» — спитала Сапфіра й вильнула хвостом туди-сюди.

«У тебе на морді знов луска відростає».

Сапфіра пирхнула.

«Я завжди знала, що так буде. Чому б і ні?» — немовби байдуже сказала вона.

Однак Вершник відчув, як її боки здригаються під його п’ятами — вона муркотіла від задоволення. Тоді він погладив її й ліг на шию, відчуваючи, як тепло її тіла проникає в нього.

УЛАМКИ НА КОРАБЛІ

Коли вони із Сапфірою прибули до Урубейна, Ерагон з подивом довідався про те, що Насуада повернула назву Іліреї з поваги до її історії та традицій. Була й одна сумна звістка: Арія вирушила до Елесмери разом з Датедром та багатьма іншими ельфійськими правителями, прихопивши із собою знайдене в цитаделі зелене яйце дракона.

Через Насуаду вона передала Ерагонові листа. У ньому Арія писала, що їй треба супроводити тіло своєї матері назад до Ду Вельденвардена, щоб її поховали належним чином. А щодо яйця дракона вона написала таке: «Оскільки Сапфіра вибрала своїм Вершником тебе, людину, то наступним законним Вершником має бути ельф, якщо тільки дракон, який живе в цьому яйці, погодиться на таке. Я хочу надати йому цю можливість уже зараз, бо він надто багато часу провів у своїй шкаралупі. Оскільки в іншому місці — не буду говорити, де саме, — є ще чимало яєць, сподіваюся, ти не будеш думати, що я надто переймаюся інтересами своєї раси. Я порадилась щодо цього з Елдунарі, і вони схвалили моє рішення. Так чи інакше, після того як Галбаторікс та моя мати пішли в інший світ, я більше не маю наміру залишатися посланницею у Варденів. Краще я буду, як і раніше, супроводжувати яйце дракона в його мандрах, так, як робила це колись з яйцем Сапфіри. Ясна річ, посланець усе ще потрібен нашим расам. Тому ми разом із Датедром призначили мені на заміну юного ельфа на ім’я Ванір, якого ти зустрічав під час свого перебування в Елесмері. Він виявив бажання більше дізнатися про людей, і це видається мені належною підставою для того, щоб обійняти цю посаду. Сподіваюсь, він буде добре виконувати свої обов’язки. Ось і все».

Далі в листі було ще кілька рядків, але в них Арія нічого не говорила про те, коли вона зможе повернутися в західну частину Алагезії й чи повернеться сюди взагалі.

Ерагона порадувало те, що Арія думала про нього — недаром же вона написала цього листа, — але він був би просто щасливий, якби вона таки дочекалася його повернення, перш ніж вирушати в далеку дорогу. З її від’їздом у його душі з’явилася якась порожнеча, і хоч він проводив чимало часу з Рораном та Катріною, а також із Насуадою, ця болюча внутрішня порожнеча нікуди не зникала. Вона породжувала якусь відчуженість, невідступне відчуття того, що вони із Сапфірою — всього лиш гості, які чекають на слушну нагоду піти геть. Часто здавалося, що він спостерігає за собою ніби ззовні свого тіла, немов який чужинець. Ерагон розумів причину цих відчуттів. Він знав, що тільки час може вилікувати його.

Упродовж недавньої подорожі йому раптом спало на думку, що, володіючи прадавньою мовою, дарованою ім’ям імен, він міг би зняти з Елви небажані наслідки свого благословення, яке насправді виявилось прокляттям. Тоді він пішов до дівчини, яка жила у великій залі Насуади, і розповів їй про свій намір, спитавши насамкінець, чи хоче вона цього.

Елва не виявила того захвату, на який можна