Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Іван Заруцький на той час отаборився у Лебедяні, куди стікалося, як вважалося, «все разбойничье отребье со всей Руси».

Розбити бунтівного козацького отамана, який не визнавав центральну владу, а все ще носився з мрією посадити на трон сина Марини Мнішек, новий цар доручив князеві Івану Одоєвському.

На допомогу йому кинули воєвод Михайлова, Зарайська, Єльця, Брянська, а також Суздаля і Володимира. (Пізніше до них приєднаються воєводи Рязані, Таруси, Тули і ще кількох міст.)

Проти кількох тисяч козаків Заруцького була зібрана велика сила, тож і генеральний бій був жорстокий і кривавий, коли ні та сторона не могла взяти гору, ні та... Січа тривала більше двох діб — перемагали то ті, то ті. Козаки Заруцького стояли на смерть, виявляючи чудеса героїзму. І хоч переможців у битві не виявилося, Заруцький з Мариною відійшли.

Почалася погоня урядових військ за невловимим отаманом козацьким. І за ним, і за царицею Мариною Мнішек та її «ворьонком». Заруцький був обікладений з усіх боків, і в нього залишався лише один шлях відступу — на Дон. Під Воронежем Заруцький змушений був прийняти бій з урядовими військами. Цілих п’ять днів з 29 червня по 3 липня 1613 року тривало під Воронежем побоїще.

За свідченням «Нового літописця», «Он же многих воронежцев побил и перелезе через Дон и с Маринкою и пойде к Астрахани степью», де, як пізніше свідчитимуть джерела, повів себе «крайне нерозумно...».

...А вже потім історик чи не меланхолійно — принаймні з ноткою суму — зауважить: через пару днів усе було скінчено, козацький ескорт розбігся...

Ще раніше безіменний автор «Нового літописця» — теж чи не меланхолійно — процитує повідомлення, послане переслідувачами в Астрахань:

«И ведем их к вам в Астрахань скованных с собою вместе».

А вже з Москви до Астрахані буде надіслане грізне повеління стрілецьким головам, які мали конвоювати полоняників до столиці царства: на випадок якого-небудь нападу в дорозі з метою звільнення «воров», «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

На превелику радість стрілецьких голів, за довгу дорогу від Астрахані до Москви ніхто на загін не напав з метою звільнення затриманих, як і самі затримані не робили спроб якось звільнитися, тож їх «у цілості й сохранності», але таємно і з усіма пересторогами, доставили у пункт призначення, — і «Маринку с выбледком», і козацького отамана Ивашка Заруцького...».

Що так воно закінчиться, ясно було ще тоді, як Іван Заруцький з царицею і царевичем з Воронежа подався на Астрахань.

Чому на Астрахань? Та хоча б тому, що більше вже не було куди.

І ось воно, далеке пониззя Волги, її дельта.

Ще не так давно Астрахань (спочатку Аштаракань, Адьяж-Тархань, Хаджі-Тархань і навіть Хазітархань, Хазір і Зітрихань та Цитрикань) була столицею однойменного ханства (із 60-х рр. XV ст.). З 1556 року — в складі Росії.

У ті часи, коли Іван Заруцький, рятуючи Марину з сином, прямував до Астрахані, там ще тоді, як скаже один історик, «зберігали живу пам’ять про часи колишнього татарського царства». Це, власне кажучи, був тоді, як зауважить інший історик, «воєнний пост, далеко висунутий за межі народної руської осідлості», де основним заняттям тоді були рибний і соляний промисли, а також торгівля з купцями Персії та Середньої Азії. Тоді ще «московські люди не відчували себе господарями Нижнього Поволжя».

Край той, розташований на Прикаспійській низовині, багатий на солоні озера (найбільше — Баскунчак), був пустельно-степовим краєм, десь у чорта далеко — якщо міряти відстань від Москви, — чи ще й далі, щедрий у дельті на солонці, солончаки й рухомі піски... Волга там поділялася на багато рукавів (найбільший — Ахтуба), зарослих непрохідними очеретяними нетрями, у яких могла заховатися не одна армія, а не тільки нечисельний загін отамана Заруцького та почет Марини Мнішек.

Там і гадав сховатися — загубитися — отаман Іван Заруцький. Але це у крайньому, і до того ж, несприятливому випадку.

Квапились. Йшли вдень під пекучим серпневим сонцем, що немилосердно пряжило з білесих вигорілих небес, йшли солончаками й пісками, де приволзькі вітри відразу ж і сліди замітали, часто рухалися й ночами, благо, ті були зоряними, повними білого блиску, — над Нижнім Поволжям у серпні так яскраво світить Чумацький Шлях, що аж очі сліпить, — холодний і недосяжний.

Війська в Заруцького було зовсім мало — значна частина його, десь 2250 вершників, переметнулися на бік царя Михайла Федоровича або, як зазначить «Новий літописець», «воротилися с поля». Ті ж, стійкі та вірні козаки, котрі залишилися з отаманом, були вкрай виснажені безкінечними переходами, починаючи від Воронежа (а як точніше, то й від Калуги), пораненими, а дехто й духом занепав. Таких теж було чимало. А всі разом потерпали ще й від безнадії та зневіри — і мало їх, і відірватися від погоні, яка значно і значно їх переважала, все не вдавалося, аби хоч на день дати коням і вершникам передих... Пізніше один ногайський татарин, якого московити захоплять в полон, розказуватиме, що бачив у степу «сакму» (сліди), залишені загоном Заруцького (там, де їх не позадувало піском): «...по сакме угадывают, що люди с ним невеликие...».

І ще додав ногайський татарин, якого московити загребли в полон: на тім шляху, яким відходив отаман зі своїми козаками, бачили «многих мертвых людей от ран, и лошади и седла по шляху пометаны были».

Року 1518-го донські козаки вперше уклали угоду з Московським царством, що на той час, міцніючи, ставало відчутною силою, з якою не рахуватися вже не можна було.

Угоду вольні до того козаки з Дону, які нікому не корилися — ні Москві, ні татарам та кримцям, ні заволзьким ханам, — уклали з великим князем московським Василієм III, він на той час боровся за централізацію російської держави та зміцнення самодержавства. Василій вже приєднав Псков, повернув до своєї корони захоплений Литвою Смоленськ, пізніше приєднає Рязанське, Новгородське