Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

— То він тепер знову "хлопець, що вижив"? — похмуро буркнув Рон. — Уже не "фантазер, що хизується собою"?

Він набрав цілу жменю шоколадних жабок, величезна купа яких височіла на тумбочці біля його ліжка, кинув кілька Гаррі, Джіні й Невілу і здер зубами обгортку зі своєї. На його руках — там, де їх обмотали щупальця мізків, — і досі були глибокі шрами. Мадам Помфрі казала, що думки залишають найглибші рани, хоч відколи вона почала щедро змащувати їх "Забувальним єлеєм доктора Аблі", ситуація поліпшилася.

— Так, Гаррі, тепер вони відгукуються про тебе дуже класно, — сказала Герміона, переглядаючи статтю. — "Самотній голос правди... його вважали неврівноваженим, але він ніколи не зраджував своїх переконань... був змушений терпіти глузування й наклепи..." Цікаво, — спохмурніла вона, — тут навіть не згадується, що це вони самі й поширювали у "Віщуні" глузування й наклепи...

Герміона ледь-ледь скривилася від болю й схопилася рукою за ребро. Закляття, яким її вразив Дологов, хоч і справило менший ефект, ніж якби він спромігся вимовити його вголос, та все одно, за словами мадам Помфрі, "завдало величенької шкоди". Герміона мусила щоденно пити по десять різних настоянок, почувалася вже значно краще, тож страшенно нудилася в шкільній лікарні.

— "Остання спроба Відомо-Кого захопити владу", сторінка друга — четверта; "Що мало розказати нам міністерство", сторінка п'ята; "Чому ніхто не прислухався до Албуса Дамблдора", сторінка шоста — восьма; "Ексклюзивне інтерв'ю з Гаррі Поттером", сторінка дев'ята..." — Герміона відкинула газету, — тепер вони мають про що писати. І це інтерв'ю з Гаррі аж ніяк не ексклюзивне, бо воно було надруковане в "Базікалі" кілька місяців тому...

— Тато його їм продав, — неуважно пояснила Луна, перегортаючи сторінку "Базікала". — Отримав за це непогані гроші, тож ми влітку вирушаємо з експедицією у Швецію, спробуємо там зловити зім'яторогого хропача.

Герміона насилу стрималася від сміху, а тоді буркнула:

— Просто чудово.

Джіні перехопила погляд Гаррі й швидко відвернулася, ледь не пирхнувши.

— До речі, — випросталася й знову скривилася від болю Герміона, — а що там діється в школі?

— Флитвік уже висушив Фредове з Джорджем болото, — повідомила Джіні, — до того ж зробив це за три секунди. Але залишив крихітну калюжку під вікном і обгородив її мотузками...

— Навіщо? — отетеріла Герміона.

— Та каже, що в ній дуже цікаві чари, — стенула плечима Джіні.

— А мені здається, що він її зберіг як пам'ятник Фредові й Джорджу, — прогугнявив Рон з повним ротом шоколаду. — До речі, це вони мені прислали, — махнув він на цілу гору жабок. — Мабуть, у них добре йдуть справи з тією крамничкою жартів.

Герміона несхвально зиркнула на нього й запитала:

— А до Дамблдора вже ніхто не чіпляється?

— Ні, — відповів Невіл, — усе знову нормально.

— Філч, мабуть, дуже радий? — поцікавився Рон, спираючи на графин вкладку від шоколадної жабки із зображенням Дамблдора.

— Де там, — усміхнулася Джіні. — На нього зараз тяжко дивитися... — Вона перейшла на шепіт. — Ходить і бубонить, що нікого кращого за Амбридж у Гоґвортсі ще не було...

Усі шестеро озирнулися. Професорка Амбридж лежала, втупившись у стелю, на ліжку з протилежного краю палати. Дамблдор сам пішов до лісу рятувати її від кентаврів. Як він це зробив, і як йому без найменшої подряпинки вдалося вивести з-під дерев професорку Амбридж, ніхто не знав, а сама Амбридж нічого не розповідала. Після повернення в замок вона не вимовила жодного слова. Ніхто не знав, що з нею сталося. Її зазвичай охайне волосся мишачого кольору було тепер розколошкане, і з нього ще й досі стирчали уламки гілочок та листя, проте загалом вона не зазнала ніяких ушкоджень.

— Мадам Помфрі каже, що в неї просто шок, — прошепотіла Герміона.

— Скоріше, просто злиться, — припустила Джіні.

— Так, бо відразу оживає, якщо зробити отак, — сказав Рон і заклацав язиком, наслідуючи цокання копит. Амбридж блискавично сіла на ліжку, дико роззираючись.

— Щось сталося, пані професорко? — вистромила голову зі свого кабінету мадам Помфрі.

— Ні... ні... — відказала Амбридж, знову падаючи на подушки. — Мабуть, мені наснилося...

Герміона й Джіні затулили роти простирадлами, щоб заглушити регіт.

— Якщо ми вже згадали про кентаврів, — сказала Герміона, пересміявшись, — то хто тепер учитель віщування? Фіренце залишається?

— Мусить, — припустив Гаррі, — бо ж інші кентаври назад його не приймуть.

— Схоже, що викладатимуть і він, і Трелоні, — сказала Джіні.

— Можу закластися, що Дамблдор і сам би з радістю спекався Трелоні, — додав Рон, пережовуючи вже чотирнадцяту жабку. — До речі, цей предмет узагалі нікому не потрібний, Фіренце теж не набагато кращий...

— Як ти можеш таке казати? — здивувалася Герміона. — Після того як з'ясувалося, що справжні пророцтва таки є?

Серце в Гаррі закалатало. Він не розповідав ні Ронові, ні Герміоні, та й узагалі нікому, про що саме йшлося в тому пророцтві. Невіл їм сказав, що куля з пророцтвом розбилася, коли Гаррі тягнув його по сходах у залі Смерті, а Гаррі не поспішав нічого пояснювати. Він ще не готовий був бачити їхню реакцію на те, що мусить стати або вбивцею, або жертвою — іншого не дано...

— Шкода, що воно розбилося, — похитала головою Герміона.

— Шкода, — погодився Рон. — Зате Відомо-Хто не довідався, що ж там було... Куди це ти? — здивовано й розчаровано глянув він на Гаррі, що встав з ліжка.

— До Геґріда, — відповів він. — Він щойно повернувся, а я пообіцяв, що відвідаю його й розповім, як ви почуваєтеся.

— Ну, то добре, — буркотливо сказав Рон, дивлячись на клаптик ясно-синього неба за вікном палати. — Ми теж би з радістю пішли.

— Передай від нас вітання! — крикнула Герміона, коли Гаррі вже виходив з палати. — І запитай, що там сталося з... з його маленьким другом!

Гаррі помахав рукою, показуючи, що все почув і зрозумів, і вийшов з палати.

У замку було дуже тихо навіть як на неділю. Усі, зрозуміло, були на сонячному подвір'ї, радіючи, що завершилися іспити і маючи попереду ще кілька днів у школі, не затьмарених ні повторенням матеріалу, ні домашніми завданнями. Гаррі повільно йшов безлюдним коридором, поглядаючи у вікна. Бачив, як хтось шугає в повітрі над квідичним полем, а в озері кілька учнів купалися в товаристві велетенського кальмара.

Гаррі ніяк не міг вирішити — хоче він бути серед людей чи ні. Коли бував у товаристві,