Читати книгу - "Яр"

Люди рячилися на іноземку, не знаючи, у чому річ, а Йовхим сердився:

— Ат! Повилазило! Хай тоді скажу...

Коли американці досхочу наслухались, надивилися й наклацались фотоапаратами, коли за машинами, що їх привезли, знялась курява, Йовхим зібрав комунівців докупи й сказав:

— Ну, бачили?

Люди тільки плечима здвигали — ніхто не знав, що має на оці Йовхим.

— Бачили, кажу? — допитувався він уже сердито.

— Шо?

— Загнивающий капіталізем, шо! — урочисто виголосив Йовхим.

Усі квапливо поповертали голови туди, де зникли автомашини, але там уже й курява вляглася.

— Слухайте, шо я вам казатиму! — промовив Йовхим. — І зазубріть, шоб тоді на икзаментах не пекти раків. Бачили, як оці американці були вдіті?

— Бачили.

— Добре вдіті?

— Та добре ж, — погодились люди.

— Авеж! — підтвердив і Йовхим. — На їй онно поджак такий, шо аж-аж, і з коміром смушевим, узимі вітер за шию не дутиме, правда ж?

— Та правда, — погоджувалися й дядьки, і молодиці, бо та свитина всім запала в око.

— А тепер дивіться сюди-го! — закликав Йовхим і тицьнув себе пальцем у груди. — Що це таке?

— Пувичка.

— Правильно! А це?

— І то пувичка.

— Правильно, — сказав голова. — І це, і це. І отуто-го, і тутечки — скрізь пувички. А в тебе, Ониську, що ото? — вказав він на найближчого дядька.

Той простодушно нахилився, лапнув себе рукою нижче бляхи й загигикав:

— Де-е?

— Та ото-го ж!

— Ну, пувичка.

— Правильно. В усіх нас єсть пувички, де їм треба буть. А вона, — Йовхим урочисто підвищив голос і широким помахом руки показав туди, де зникли американці, — а вона, ви бачили, чим позастібала свій поджак?

Усі спантеличено мовчали.

— Бачили, кажу?

— Та якимись цурочками, — невпевнено відповів Онисько.

— Во! Правильно, Ониську! Цурочками. Так оце вам і є неравномєрне розвитіє капіталізму, шоб ви знали. Усе в їх добре, й поджаки, й батінки, й картузи, усього капіталісти-кровопийці понаробляли, шоб висмоктати із нещасного пролетарія послідні, можна сказать, соки. Тоді кинулися робити пувички, а воно ні з чого! У мене ондечки залізні, гарні, такі, шо й зубом не розкусиш, і в Ониська добрячі, і в усіх нас. Робоче-крестянська власть позаботилася, шоб усім хватило, шоб пролетаріат міг позастібатися кругом, а в її, — знову помах на велику дорогу, — а в її нема! І пришлося бідній дівці стругать палички та застібать душу, шоб люди не сміялись. Так оце вам і є неравномєрне розвитіє капіталізму: де шик, а де й пшик. Матерії наткали — хоч греблю гати, а на пувички заліза не хватило.

Про Йовхимову лекцію незабаром загомонів увесь район. А секретар райпарткому ще довго знущався з нього й щоразу під'юджував:

— То як там розвивається капіталізм?

Однак господарник удався з Йовхима таки не поганий, і його тридцятого року призначили головою одного з пруських колгоспів. Артіль імені Калініна була в районі не на останньому місці, виходила навіть і в передові, та на початку 1937 року, у часи розгулу сталінського фашизму, раптом хтось пригадав, що Йовхим Дереза перебував спершу в партії есерів. Повернувся Йовхим рівно через чотири літа — навесні 1941-го, і доки його поновлювали в партії, доки підшукували роботу, почалася війна.

За два тижні до вступу німців у Яр Йовхима відвідав товариш із області. Вони просиділи цілий вечір, замкнувшись од усього світу. Наступного ранку товариш поїхав, а Йовхим Панасович Дереза лишився — секретарем підпільного райкому партії.

Негайно, як тільки німці налаштували роботу в майстернях, він попросився туди механіком. Йовхим уже був не той, руки попервах не дуже вправно пригадували давно забуті навички, та й силу їхню висотала чотирирічна каторга, проте дядько Йовхим намагався не показувати цього перед іншими, особливо — перед бригадиром-німцем Краузе.

Німці відразу ж зацікавилися механіком, поліція теж, бо він був непересічною людиною в Ярі, та документи в Йовхима виявилися добрі: був комуністом і головою колгоспу, зате ж виключений з партії й чотири роки пробув на сталінській каторзі (про свою реабілітацію й поновлення в партії знав у цілому районі тільки він сам).

Ці документи відігравали в його житті неабияку роль і не раз та й не двічі виручали його з біди. Під час однієї аварії, коли експертиза виявила на вагонах старі, попсовані підшипники, замість новеньких, щойно поставлених, — Йовхима протримали в підвалах комендатури півтора дня, усього півтора, і випустили, навіть вибачилися. По тому запропонували місце керівника в громадському господарстві — такі спеціалісти не мусять лишатися у затінку, — проте, Йовхим, пославшись на підірване на каторзі здоров'я, відмовився. Йому доконче треба було втриматись на станції, так наказали «згори».

Антона Яголу дядько Йовхим знав змалечку — Антонів батько Іван Ягола був сільським активістом, а певний час навіть головою комнезаму. Антона дядько Йовхим завербував до своєї групи майже зразу після його повернення з полону — через Антонового друга Грицька Галабурду, який теж працював на станції. Пізніше налаштував контакти й із партизанами Кузьми Крутя. Круть кликав і його до себе — в лісі таки ж безпечніше, та Йовхим мусив сидіти там, звідки краще видно події, принаймні поки можна.

Ця думка виявилася слушною. Коли партизанський загін було розгромлено, а самого Крутя посаджено до концтабору, підпілля не лишилося без керівника. І хоч потім Крутеві пощастило втекти з табору й організувати ще більший загін, дядько Йовхим