Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Свідомість повертається повільно, неохоче, зі скрипом залишає затишну темряву. І важкі повіки, ледь помітно затремтівши, одразу опускаються. Очі ріже червоне світло від запаленого каміна і дим, що стоїть коромислом у моїх покоях. Груди розриває від задушливого кашлю.

Вдихаю їдкий запах трав і знову намагаюся розплющити очі. Вдруге виходить більш вдало.

― Кассі, ― біля мого ліжка сидить Каор. Він тримає у своїх лапищах мою безвільну долоню. ― Слава богам, ти отямилася…

Висмикую свою кінцівку з його хватки й підводжуся на ліктях, намагаючись сісти.

― Що сталося? ― нахмурившись, питаю. Сили повертаються поступово, але цілком відчутно. ― Чому в кімнаті дим? ― кашель знову починає роздирати груди.

― Це спеціальні трави, ― відповідає опікун. ― Вони мають трохи приглушити твої сили та відтермінувати другий заклик Джерела. Ненадовго звичайно, але краще так.

Зосереджено морщу чоло, намагаючись згадати попередні події. Прогулянка, огляд місцевості та землетрус.

"Почалося!" ― сказала Гортієні. Це означає моя сила прокинулася? Але чому? Я нічого не відчувала, ось ні краплі. Наскільки пам'ятає свідомість Касії, все має відбуватися поступово. Від малих сигналів та відповідей, до більш відчутних. А тут наче вибух вулкана.

― Моя сила… ― повільно починаю

― Так, вона прокинулася і покликала до джерела. А воно відгукнулось, ― похмуро підтверджує Каор. ― Ми не очікували, що перший сплеск буде таким сильним.

Щось у його голосі змушує мене з тривогою вдивитись в обличчя співрозмовника. Погане передчуття поселяється у грудях.

Оглядаю кімнату і бачу в кутку служниць, що причаїлися наче миші. Вони ховають очі, намагаючись не дивитися на мене. Тента виглядає заплаканою.

― Що трапилося? ― знову питаю.

Смуток навколишніх змушує ще більше занепокоїться.

― Кассі, не хвилюйся. Тобі не можна, ― співчутливо каже Каор.

― Від цих ваших слів я не перестану хвилюватись. Це не вимикач, ― заявляю, ще дужче занепокоївшись. ― Скоріше навпаки. Я маю право знати!

Чоловік похмурнішає. Немов бореться із собою, не бажаючи розповідати. Але все ж таки неохоче виконує мою вимогу. 

― Мені не хочеться це говорити, ― починає він. ― Але якщо ти наполягаєш.

Коротко киваю у відповідь.

― Узбережжя накрило хвилею. Є жертви.

З цими словами Тента ледь чутно схлипує.

― Які жертви? ― питаю помертвілим голосом.

Усередині ніби щось обривається в гулку, лячну порожнечу. Я хочу і не хочу знати відповіді.

― Будинки, що на першій лінії від моря, затопило повністю… ― механічним голосом починає розповідати Каор. ― Половину складів із товарами нашої… твоєї кампанії теж. Декілька людей зникли безвісти… їх шукають… але передбачається, що їх потягло в море.

― Це все я? ― з жахом питаю.

У грудях наче рана розкривається. Притискаю долоню, що похолола від жаху, до губ, намагаючись стримати стогін. Невже я таке чудовисько? Це страшно. Це нестерпно.

― Потрібно поспішати Касі. Виходу немає, ― Каор знову хапає мою руку. ― Тепер йдеться вже не лише про твоє “хочу - не хочу”. Ти відповідальна за життя людей. Якщо не провести ініціацію, наступний заклик може наробити ще більше лиха. Ти ж цього не хочеш?

Відчайдушно мотаю головою.

― Ось і молодчина, ― тріпає мене за щоку опікун. ― Я вже розпорядився щодо церемонії. Післязавтра ми одружуємося в місцевій каплиці.

Новонабутий наречений поспішає вийти після цих слів, а я розсіяно оглядаю кімнату.

― Це правда? ― Здавлено шепочу.

У душі ще жевріє надія, що чоловік збрехав. Але Тента і Готієні ствердно кивають, розвіюючи ті жалюгідні крихітки сумніву, які залишалися в душі.

― Залишіть мене одну! ― тихо наказую.

Нині не хочу нікого бачити. І чути також не хочу.