Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Звучить логічно.

– Ну тоді… Начебто все добре. Нічого непоправного не сталося?

Я почуваюся незвично.

Мабуть, я приготувалася до чогось дійсно жахливого, поки вдивлялася в обличчя подруги. Навіть неприємна новина не відгукується в мені великими емоціями.

– Мені все одно доведеться сказати, – відповідаю я.

Каріна стискає мою долоню.

– Це ще не все.

Каріна з Асланом розмовляла на кухні від сили десять хвилин.

Продуктивно, нічого не скажеш.

– Що ти знаєш про батька Даміра? – Запитує вона.

– Про Олексія Володимировича? Та нічого особливого… Він бізнесмен, тримає ці дитячі центри. Дуже впливова людина зі своїми… тарганами. Ось і все в принципі.

Усе це Каріна вже знає.

Вона ритмічно киває у відповідь на мої слова, показуючи, що питає не про це.

Їй не потрібна його біографія, але що тоді потрібно? Чесно кажучи, за останній тиждень я про нього згадувала лічені рази. Через складні стосунки Даміра з батьком, він удома у нас не з'являвся ні після того, як ми з його сином з'їхалися, ні після покупки будинку.

Я не запрошувала його до нас на вечерю чи на свята. Тобто спочатку намагалася…

Дамір завжди казав, що у батька «відрядження» та «термінові справи».

Я розуміла, що він навіть не питав. Викреслив батька зі свого життя, кажучи про складний характер, проблемне дитинство, розбіжності у поглядах.

Сидячи навпроти Каріни, я починаю потроху розуміти, що за три роки так і не дізналася, що сталося в родині Даміра. Чому він так ненавидів батька?

Я не наполягала на правді.

Я добре знаю себе та свої слабкі сторони. Одна з них – я не ускладнюю там, де складно, обходжу гострі кути… Іноді обходжу надто великою дугою.

— Ти не питала Даміра, що він за людина, його батько, чим той цікавиться? – Каріна наче мої думки читає. – Не казав…

– Ні. Я не питала, бо він навіть на його ім'я погано реагував.

– Але Дамір працює у його компанії.

Я розводжу руками:

– Бізнес – це бізнес. Дамір вважав, що нам треба за щось жити.

– Ясно.

Каріна видихає крізь стулені губи, піднімаючи чубок. Вони виглядає трохи розгубленою, наче сподівалася, що я допоможу їй в цій розмові інформацією.

– То що там із Олексієм Володимировичем? – наполягаю я.

Про себе думаю: якщо він до чогось причетний… Мене це сильно не засмутить.

Не зараз, коли я маю намір порвати із сімейством Сергєєвих.

– Ти знаєш, що Аслан мав певні не зовсім законні справи в минулому? – Каріна відводить очі убік. Їй неприємно згадувати. – І по цим справам він спілкувався з батьком Даміра. Це було давно і, мабуть, у той період, який Аслан сам намагається викинути з голови.

– Вони були знайомі?

Каріна наче не чує моє питання:

– Аслан вирішив, що це не його справа.

– Що саме?

– Він сказав, що твоя дитина важлива для Олексія Сергєєва.

– Стоп, – я різко опускаю руки на стегна. – До чого тут батько Даміра?

– Ти народиш його онука. І якщо я правильно зрозуміла, Олексій Сергєєв домагатиметься, щоб дитина залишилася в сім'ї. Він, може, не знаю, – замислюється Каріна, – натиснути на деяких людей, щоб вам не дали розлучення. Якщо далі добиватимешся розлучення, то він натисне на інших людей, і оформить на себе опікунство.

– Секундочку… Що ти верзеш?

На моє обличчя наповзає посмішка.

Але не від сміху. Мені зараз «смішно» приблизно так само, як людині, якій тільки-но сказали, що на Землю напала інша цивілізація. Ти не хочеш у це вірити, і здоровий глузд твердить тобі, що треба чіплятися за добре знайому реальність. Але в душі все вже холодніє.

– Ти хочеш сказати, що батько Даміра… якийсь божевільний?

— Швидше, схиблений. На своїх нащадках, – додає вона. – Як у «Грі престолів», тільки без, кхм, престолів…

Я дивлюся на неї довгим поглядом.

– Я б випила, – говорю.

– О, я б теж…

Вона піднімається.

Я змушена зупинити її, взявши за руку.

– Карін, мені ж не можна.

– Ой точно. Я дурна. Вибач!

– Ти не дурна, – на автоматі відповідаю.

Каріна пропонує перекусити десертом, який вона принесла із магазину. Сісти і нормально обговорити ситуацію. З кавою. «Нас чекає серйозна дівоча розмова про все це лайно», – тріпає вона мене за плече. І йде. Залишившись, я дивлюся на обручку. І серце стискається від передчуття, що я не знала про щось дуже важливе. І скоро саме дізнаюся про це.