Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

  Батько був у своєму улюбленому чорному костюмі з чорною краваткою. Очі його світилися від радості, мабуть тому ... що він має найкрасивіших двох дівчат! Свою кохану і мене! На обличчі грала посмішка.

-Ми ще трохи почекаємо за дверима, а тоді разом підемо у зал, ти згодна? - Спитав батько, закохано глянувши на матусю.

-Так! Ахах! - Я на хвилинку підбігла до батьків і як змогла, на силу свого росту, обійняла обох за ноги. - Я люблю вас.

-І ми тебе любимо, вогняне наше серденько.

°°°

  Я йшла вслід за батьками по довгим коридорам домівки. Ніколи не розуміла батька, ну навіщо такий великий дім нам трьом?! А стоп ... нас не троє. Ще є ця, білобриса лялька.

  Якого дідька вона тут забула? Чому хоче забрати у мене з мамою татка?!

- ... я сьогодні розповім Тільді всю правду про нас і Аїду, обіцяю, люба ... - донечлась до мене фраза батька. Кому розповість? Тій ляльці? Що розповість? Чому мама так нервує? ...

°°°

  В головній залі було казково гарно! Обожнюю це місце. Тут завжди так світло і чисто, що не передати словами. Біля стін стоять столи з їжею і моїм улюбленим шоколадним фантаном. Прислуга носила підноси з келихами того, що мама мені поки що не дозволяє. Хоча всі дорослі вільно п'ють ... Чому мені не можна?!

  Батько розмовляв з якоюсь компанією людей із Гормалю. Мабуть обговорювали, які нові притулки для тварин і дітей-сиріт збудувати. А що? Я пропонувала йому цю ідею. Якось їхавши з ним містом, я побачила декілька хлопчиків мого віку. Брудних, в пашарпаному одязі і з не стриженим волоссям. Вони шукали щось у смітниках і просили грошей на їжу у прохожих. Мені стало соромно за те, що я їду в кареті, у дорогому вбранні, з, поки що, іграшковою короною з батьком, а вони риються у смітниках, аби просто поїсти.

  Не знаю, про що говорять вони зараз насправді, але я б дуже хотіла, щоб батько допоміг цим дітям. Їм найбільше потрібна допомога. І безхатнім тваринкам! У них немає близьких ... немає кому підтримати, подарувати любов, ласку. Вони самотні. Це неймовірно погане відчуття – самотність. Мене одного разу відправили у якусь віллу за містом на неділю, бо у батьків не було часу на мене. Мені там було так самотньо ... Так, там були слуги, фрейліни, але ... там не було матері і батька! Там не було Капітана Джекі! 

  Нікого.

  Зовсім нікого ...

  Поки я поринула у свої думки, біля мене пронеслася якась доросла жінка і ледве не збила мене з ніг! Е-ні, таки збила. Мої ноги заплутались між собою, після тієї мадам і я полетіла униз на підлогу! Господи, я не хочу помирати! Що ж будуть робити батьки без мене! Їм буде страшно сумно і! ...

  Я жива!

  І навіть більше скажу! Я не на підлозі!

  Мене хтось тримав за пахви, не давши мені впасти. Герой допоміг мені підвестися і тоді я повернулася до нього. 

  Це був хлопчик, трохи мене старший мабуть, але майже мого віку. Агов, а він гарний! 

-Принцесо, з вами все добре? - Спитав мій герой.

-Так, дякую, а ви ... ?

-Ям! Якого дідька ти не біля діда?! - До мого героя швидко підійшов якийсь здоровила і погрожуючи питав у хлопця щось. Хлопчик занервував і почав теревеняти край білого піджака.

-Я ... Містере Вальд, повірте, я відійшов тільки на хвилинку і вже збирався ідти назад ... !

-Гей! Не кричіть на мого друга, пане! А то матимете справу зі мною! - Крокнувши вперед до здоровили крикнула я.

-А ви в нас, саме, хто? - Дивно усміхаючись спитав грозила.

-Я – принцеса Аделаїда Дефо |!

***

-Дуже цікаво, люба, а ти пам'ятаєш де це сталося і що це за хлопчик? - Трохи нахиливши голову у мій бік спитав король.

-Не пам'ятаю, Ваша Величносте, це було ще дуже-дуже давно. Мені було роки чотири мабудь, максимум п'ять.

-Ех, шкода, що ви не пам'ятаєте тих подій. Ваші історії цікаві.

-Дякую, Мій Король.

  Ой-йой!

  Здається мені потрібно того ... в туалет. Не знаю що за масовий похід до вбиральні сьогодні такий, але я цей „Туалетний марафон " підтримаю!

-Кхм, пробачте, мені треба відійти на хвилинку. - Сказала я неспішно встаючи з місця.

-Добре, люба, тобі супроводження потрібне? Можу дати своїх охоронців.

-Ні, дякую, Ваша Величність, я сама дійду.

-Так? Ну добре ...

***

  Бісова впертість! Чим я думала? Як я маю дійти до якоїсь кімнати у замку, в якому знаходжусь вперше!? 

  Я проходила вже шостий клятий коридор. Навіщо така велика будівля такій малій родині?! Король королем, але зайві квадрати навіщо?! 

-Ну невже! Дійшла нарешті. - Попереду я побачила бажану кімнату з символічною наліпкою.

  Я прискорила ходу, щоб скоріше дістатися омріяної кімнати ... ! Доки не почула швидкі кроки за спиною. 

  Хоч я і розуміла, що та людина ще десь далеченько, але її швидкість мене лякала. Хтось хоче наздогнати мене? Але чому тоді не крикне моє ім'я, щоб я увагу на нього звернула?! Або на неї ...

-А-а! ... - тільки і встигла пискнути я, як мені закрили рот рукою і придавили до стінки.

  Я підняла голову угору і ... знову вкусила за руку паршивця.

-Ф-ау!

-Якого біса, Вільяме?! Що цього разу!?

-Тихіше! Істеричка ... Я прийшов поговорити, без зайвих вух.

-Відкрию секрет, принце, у замку всюди є ,,зайві вуха"! У кожному коридорі, у кожному залі, у кожній кімнаті і ...

-Досить! Все, я зрозумів! Досить вже! Тоді все одно на зайві вуха. Все одно колись всі дізнаються ...

-Дізнаються про що, Ва-ша Ви-со-ко-сте?

-Ц, Аїдо, не починай, прошу! 

  Хлопець все ще утримував мене у стіни. Він був надто близько ... Треба якось відійти, а то фраза про ,,зайві вуха у замку" дійсно правдива. І у будь-яку хвилину у цей коридор може заглянути ... та будь хто! Навіть сам король.