Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Джейн знову взяла свій стаціонарний телефон.

— Є лише один спосіб з’ясувати. Я беру перший номер.

Фрост крутнувся до свого телефона, а Джейн уже надзвонювала до Августи. Після лише двох гудків відповів різкий жіночий голос.

— Заправка. — Це був явно голос людини, що має більш нагальні справи.

— Детектив Ріццолі, бостонська поліція. Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно із записами її телефонних дзвінків, вона дзвонила до вас у понеділок, двадцять першого квітня о десятій ранку. Це не ви випадково з нею розмовляли?

— У понеділок? Так, ймовірно, це я відповіла по телефону того дня. Я тільки не пам’ятаю клієнтки з таким ім’ям.

— Вона дзвонила з Бостона.

— Не знаю, навіщо комусь дзвонити нам з Бостона. Якщо тільки вона не намагалась щось нам продати, бо ми отримуємо купу таких дзвінків. Можливо, вона помилилася номером?

— Ви впевнені, що не пам’ятаєте, як говорили з нею?

— Вибачте, але ні. Ми також продаємо лотерейні та автобусні квитки, і багато людей телефонують нам через них. А двадцять перше квітня — це вже з місяць тому. Хай через що вона дзвонила, мене це не зачепило.

Із заправкою все зрозуміло.

Наступним у переліку Джейн був ресторан у південному Портленді, дзвінок куди о другій тридцять дня двадцять четвертого квітня тривав якісь тридцять секунд. Зараз був обід, найгірший із можливих час для дзвінку до ресторану, але Джейн все одно набрала номер.

Відповів чоловічий голос:

— Ресторан, як я можу вам допомогти?

Як і жінка із заправки, він не пригадував дзвінка від Софії і навіть не знав нікого з таким ім’ям.

Джейн відключилася, спантеличена тим, чому Софія телефонувала на ці номери. З розчарованого тону Фроста, вона зрозуміла, що з номерами, на які дзвонив він, пощастило не більше. Вона продивилася записи до другої половини дня середи перед смертю Софії. Доктор Антрім бачив, як вона говорила по телефону на парковці, і цей дзвінок вразив його як дивно потайливий, — але єдиний дзвінок, який вона зробила того пообіддя, був о другій сорок шість. І був він на центральний комутатор лікарні «Пілґрім». Не було жодної можливості простежити, з ким саме Софія зв’язалася.

— Є якісь успіхи? — спитав Фрост.

— Ні. А в тебе?

— Я говорив із секретаркою школи в Бангорі. Вона не впізнала ім’я Софія Суарес і не згадала телефонний дзвінок. Але вона цілий день приймає дзвінки від батьків та учнів.

— А дзвінок до медцентру східного Мену?

— Він був до їхнього архіву. Працівник не пам’ятає розмови з Софією.

Джейн здригнулася, коли її мобільний видав убивчий скрегіт скрипок.

— О, ні, — сказав Фрост. — Геть забув тобі передати. Вона дзвонила мені кілька годин тому.

— Моя мама дзвонила тобі?

— Вона просила мене сказати, щоб ти їй передзвонила. — Він скривився на дратівливий рінгтон Джейн. — Чому б тобі не відповісти? Вона просто подзвонить знову.

Джейн зітхнула й узяла слухавку.

— Привіт, ма.

— Чому до тебе завжди так важко додзвонитись?

— Я працюю.

— Над тією самою справою?

— Це тобі не телевізор. Ми не розкриваємо все за годину.

— Бо ця ситуація тут у нас може привернути твою увагу.

— Немає там у вас ніякої ситуації. Ти ж сказала мені, що Трішія написала батькові, і з нею все гаразд.

— Я не впевнена, що ця ситуація вже розв’язана. Але я тепер дзвоню з геть іншого питання.

Джейн подивилася на Фроста і самими губами промовила: «Рятуй».

— Я лише думаю, що маю право знати, чи не загрожує мені небезпека, — сказала Анджела. — Вони просто через вулицю. Хто знає, а раптом це якась нова злочинна секта чи щось таке?

— Ти знову про нових мешканців?

— Так.

— Чому б тобі не подзвонити в поліцію Ревіра? Це їхня юрисдикція.

— Але я не маю доньки в поліції Ревіра.

— Як щодо того, щоб подзвонити Вінсові? Він знатиме, що робити. «І він ніколи не пробачить мені цієї пропозиції».

— Вінс нічого не може зробити. Він ще в Каліфорнії.

— Але ж він був копом. Він має інстинкти.

— Він не має доступу до бази даних власників зброї. Джейн затнулася.

— Зброї? Якої зброї?

— Для початку — тієї, яку Метью Ґрін ховає під сорочкою. Пістолета. Він дуже схожий на той, що раніше носив Вінс.

— «Ґлок»?

— Може бути. Це точно не якийсь старомодний револьвер.

— Як ти про це дізналась?

— Я дивилася через паркан Джонаса, намагаючись з’ясувати, що там за шум молотка та дрилі. І знаєш, що я побачила? Що Ґрін встановлює на всі свої вікна ґрати. Неначе перетворює будинок на якусь в’язницю надсуворого режиму. Тож я стежу за ним, він нахиляється — і ось, у нього на поясі... Пістолет. Можливо, «ґлок». Ти завжди говориш мені, які в штаті Массачусетс суворі закони щодо цього. Навіщо цьому типові носити приховану зброю?

На хвилинку Джейн замовкла. Було безліч законних причин, навіщо людині носити приховану зброю. Можливо, він із правоохоронних органів. Можливо, він військовий. Можливо, він законослухняний громадянин, якому просто подобається знати, що він може захистити свою фортецю.

— У будинку може бути й інша зброя, — сказала Анджела. — Там великий підвал. Унизу достатньо місця, щоб тримати кілька базук.

— Гаразд, гаразд, — сказала Джейн. — Я подивлюся, чи має Метью Ґрін дозвіл.

— Добре. Поговоримо про це, коли ви всі приїдете на вечерю. Мора збирається запросити свого друга Деніела, а м’ясник припас для мене чудову баранячу ногу.

— На вечерю?

— Тільки не кажи, що ти забула.

— Ні, звісно, ні. «Дідько, я забула». — Джейн зробила паузу, і її увагу привернув Фрост, що розмахував роздруківкою журналу телефонних дзвінків. — Ма, я маю йти. Мене кличе Фрост.

— О, і скажи, хай цей милий Баррі Фрост теж приходить. — Анджела запнулася. — Навіть якщо це означає,