Читати книгу - "Історія однієї з фей, Тетяна Собчук"

Незважаючи на те, що вчора був насичений день, я прокинулася рано і навіть відпочила. У піднесеному настрій зробила ранкові процедури, зібралася і пішла у бік їдальні. Дорогою зустріла дівчаток. Вигляд у них не дуже. Скляні очі через високу температуру, червоний від закладеності ніс і це хворе горло. Де їх учора носило, що вони так захворіли?

— Доброго ранку, — прошепотіла сивим голосом Глорія, — як учора погуляли?

— Доброго ранку, просто чудово. А ось де ви були, що зараз у такому стані?

— Під дощ... а-а-апчхи... кілька разів потрапили,— сказала Джесс і чхнула знову,— а-а-апчхи.

— Та вам у ліжку треба бути, а не ходити. Марш у кімнати.

— Але... — почала Глорія.

— Ніяких але, — зупинила я їх і розгорнула в протилежний від їдальні бік, — повертайтеся в кімнати і лікуйтеся. А я за ліками.

Збігши сходами вниз я увійшла в їдальню і побачила дуже цікаву ”картину”. Дідусь, бабуся і навіть мати були в такому ж стані, що й подруги. За хвилину до мене приєднався Річард. Він також був шокований масовим захворюванням.

— І як їх усіх лікувати? — спитала хлопця, продовжуючи дивитися на своїх рідних. — У будинку п'ять хворих людей, а нас тільки двоє.

— Спершу викличемо сімейного лікаря. Я зараз йому подзвоню, а ти відправ усіх у свої кімнати, — сказав Річард і пішов дзвонити лікарю.

— Ну що ж, дорогі, все до своїх кімнат, — звернулася я до рідних і поки вони не почали говорити, — це не обговорюється. Приїде лікар, огляне всіх та призначить лікування. А поки що вам принесуть гарячий чай з медом.

Мама і бабуся не стали сперечатися і мовчки вийшли зі їдальні. А ось дідусь був не згоден.

— Кеті, я маю багато обов’язків як Герцога, я не можу просто взяти і не працювати.

— Я тебе розумію, але для мене насамперед важливе здоров'я моїх рідних та друзів. А з твоїми обов'язками ми з Річардом розберемося.

— Вона має рацію, — підтвердив хлопець опинившись поряд, — лікар приїде за півгодини. А ти йди відпочивай. Все буде в порядку.

Після його слів дідусь подякував нам і пішов до себе.

— З чого почнемо? — звернулася я до Річарда.

— Чесно? Не знаю. Таке в нас уперше.

— Гаразд, давай спочатку приготуємо їм гарячий чай, доки чекатимемо лікаря.

Коли ми зайшли на кухню, побачили дівчат, які прибирали з їдальні сніданок.

— Софі, — звернулася я до своєї помічниці, вона теж була на кухні, — зроби будь ласка 5 крушок гарячого чаю з медом і занесіть їх з дівчатами в кімнати хворих.

— Добре, — відповіла дівчина і почала виконувати моє прохання.

— А нам, будь ласка, подайте каву у вітальню, — звернувся Річард до іншої дівчини, яка звільнилася, після чого пішов мене з кухні.

Через п'ять хвилин нам подали каву та повідомили про те, що чай приготований та віднесли до кімнат. Як тільки ми закінчили зі сніданком, якщо його можна так назвати, зайшла Софі. Вона сказала, що приїхав лікар і чекає на нас у холі.

— Доброго ранку, лікарю! — привітався Річард з чоловіком у білому халаті, — познайомтеся, з моєю нареченою та онукою Герцога Георгія ІІ, Леді Катаріна.

— Доброго ранку! Рада нашому знайомству! — я мило посміхнулася і простягла руку для знайомства.

Чоловік, взявши мою простягнуту руку, прихилився губами до неї і поцілував тильну частину пальців, після чого повільно її опустив.

— Доброго ранку! Теж радий познайомитися. Томас Харісон.

— Лікарю Харісоне, — звернувся до чоловіка Річард, — ми покликали Вас для термінового огляду наших близьких.

— Добре. Проведіть мене до них. — сказав він.

— Софі, — покликала я свою помічницю і та одразу підійшла до нас, — проведи лікаря Харісона до хворих, а ми зачекаємо у вітальні.

— Гаразд. — відповіла нам і звернулася до нашого нового знайомого, — Йдіть за мною. 

Хвилин через 30 до нас підійшов лікар і дав не дуже радісну новину.

— Я не здивований їхній раптовій хворобі, — трохи понуро відповів він, — більша частина міста з симптомами звичайного грипу. Але вилікувати можуть лише феї з силою лікування. А їх у нас не так багато.

— І скільки доведеться чекати, щоб їх могли прийняти і вилікувати? — запитала я з надією почути короткий термін очікування.

— Щонайменше два тижні, — відповів нам чоловік.

Я не знала що сказати. В середині була маса емоцій. Хвилювання за рідних, смуток від безвиході, маленька частинка радості та надії на їхнє швидке одужання. Також гнів на тих, хто влаштував це безладдя.

— Дякуємо, лікарю Харісоне, — сказав хлопець, помітивши моє збентеження.

— Не варто дякувати, — відповів чоловік, — це моя робота.

Провівши лікаря Харісона, Річард повернувся та легенько доторкнувся до мого плеча, чим вивіз мене зі ступору. Я і не замітила, що весь цей час нічого не зробила, від слова ”зовсім”.