Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Ні, — Гарі вже перевів очі на дорогу. — Ну, ти же знаєш Софі.

Насправді не дуже, подумав Нейтан, коли машина зрушила з місця. Проминули Ільзу, й вона вітально помахала рукою.

Їхали мовчки, поки будинок не лишився позаду. Гарі вирішив триматися дороги, а не зрізати через пасовиська, і Нейтан чув, як об днище стукаються камінці — гучніше й частіше, ніж учора. Гарі їхав швидше, ніж зазвичай їздив Нейтан, але, власне, більшість людей їздить швидше за нього.

Нейтанові заледве виповнився двадцять один рік, коли тато потрапив у аварію. Тоді Нейтан уже практично жив разом з Джекі, на її пропозицію, в тому будинку, який він нині називає домівкою. Тоді все було по-іншому: новизна додавала блиску, і секс був на першу вимогу. На Джекі було приємно дивитися, а в ліжку вона була ще краща, і довгий час Нейтан кохав її за це. Кемерон поїхав вивчати агробізнес, а Баб ще був маленький.

Аварія, яка збурила Нейтана, була найзвичайнісінька. Карл і Ліз Брайти поверталися додому з містечка, як уже сотню разів. На дорогу вибрела корова, і Карл вивернув кермо, як уже сотню разів.

Але цього разу чи то він зробив це занадто пізно, чи то машина їхала занадто швидко, чи то він крутнув кермо занадто різко — а може, недостатньо різко, — і вони зачепили корову. Машина перекинулася й зупинилася на даху. Карла затиснуло між кермом і дахом. Ліз знепритомніла й отямилася в темряві, спливаючи кров’ю з рани на голові, а її чоловік спливав кров’ю від смертельної травми. Ліз по рації викликала допомогу. Перша людина приїхала аж за сорок хвилин, а «швидка» — ще за тридцять. Приблизно чотири години минуло з моменту аварії, перш ніж Ліз і Карл отримали медичну допомогу. За весь цей час там не проїхала жодна інша машина.

Нейтан і Джекі спали, коли пролунав дзвінок. Поки він одягав сорочку і кросівки, вона співчутливо мугикала, водночас примудряючись дати зрозуміти, що роздратована тим, як він кидає її посеред ночі заради трагедії, що стосується його родичів. Озираючись назад, Нейтан часто думав: це просто кумедно, як тоді високо і яскраво затріпотів червоний прапорець.

Коли Нейтан нарешті приїхав, Ліз уже поклали в «швидку». Чергував Стів Фіцджеральд, тоді молодший, і він відкликав Нейтана вбік, щоб пояснити ситуацію. Карл досі лишався затиснутим у машині, але вже можна було не квапитися його діставати. Він давно помер. Проте помер не швидко й не безболісно, як згодом Нейтан випадково підслухав слова Стіва, який шепотівся по рації з диспетчером. Якби хтось зміг здійняти тривогу раніше, чоловік, може, й вижив би.

Усередині «швидкої» Ліз, закутана в ковдру, була майже невпізнанна під кіркою почорнілої крові.

«Їй пощастило, — сказав Стів. — Житиме».

Нейтан подивився на маму, напівсвідому й побиту, і подумав, що вона зовсім не схожа на людину, якій пощастило. А тоді він зазирнув у покручену груду металу, що лишилася від машини, й відтоді завжди їздив на кілька кілометрів повільніше, ніж потрібно.

Почувши, як Гарі крекнув, Нейтан глянув на нього. Вираз обличчя Гарі не змінився.

— З вами все гаразд?

— Так, — озвався Гарі. — Просто пригадав той раз, коли ви з Кемом у дитинстві втекли на могилу скотаря. Пам’ятаєш?

— Так, звісно.

Зандер нахилився вперед.

— Про що це ви?

Гарі глянув на нього у дзеркальце.

— Ти ніколи не чув цієї історії?

Зандер похитав головою. Гарі зиркнув на Нейтана, і той знизав плечима.

— Не збирався я йому розповідати. Це ж була жахлива дурість.

— Ага. Дурість, — мовив Гарі. — Але ж ви були ще діти. Скільки тобі було — років дванадцять?

— Одинадцять. А Кемові дев’ять.

На згадку про те, як братові запорошені ноги стирчали з-під набитого наплічника, у Нейтан всередині все перевернулося.

— А навіщо ви тікали? — поцікавився Зандер.

— Бозна. Не пам’ятаю, — збрехав Нейтан. Він відчував, що за ним спостерігає не тільки Зандер, а й Баб. — І для протоколу: ми тікали зовсім не на могилу скотаря. Це була технічна зупинка дорогою до міста.

Вони напакували наплічники й виїхали верхи задовго до світанку. Нейтан не був певен, на що вони сподівалися в місті. На щось краще. Але у них був план, він пригадував. Вони багато разів усе обговорювали, і деякі деталі Нейтан пам’ятав ще й сьогодні. Просто не хотів їх розповідати.

— То що сталося? — запитав Зандер.

— Для початку, далеко їм від’їхати не вдалося, — мовив Гарі. — Їхній тато здогадався, що саме вони замислили, приблизно за п’ять хвилин по тому, як виявилося, що вони зникли. Ми поїхали туди машиною, зупинилися біля могили й чекали, поки вони випірнуть з-за гребеня, — Гарі глянув на Нейтана. — Пам’ятаєш це?

— Ага. Пам’ятаю.

Оте відчуття, коли він побачив двох чоловіків, які вже чекали...

— І що було далі, коли ви їх знайшли? — запитав Зандер.

— Ми їх забрали й відвезли назад додому, — сказав Гарі. — Коней тримали за повіддя через вікно, й ті учвал бігли поряд з машиною.

— Тато розсердився? — почувся з заднього сидіння голос Баба. Це він уперше заговорив, відколи вони виїхали.

— Ага, — відповів Нейтан, не озирнувшись на нього. — Ага, розсердився.

— Можу уявити.

Атмосфера в машині поважчала, й усі замовкли. Нейтан побачив попереду кам’янистий схил. Уже недалеко.

Тоді їм з Кемом так не здавалося, але їм пощастило, що їх знайшли і забрали, подумалося Нейтанові. В таку пору року було б диво, якби вони дотягнули до ранку, навіть з усіма припасами. Небезпечний сезон. Нині він знав, яку дурість упоров. Правила в цій глушині можуть здатися брутальними, але вони писалися кров’ю. Он спитайте Кемерона... Нейтан не додумав думку, бо голова сіпнулася. Це Гарі натиснув на гальмо, в той час як Баб гукнув із заднього сидіння:

— Повертайте отут.

Нейтан подивився на скелі й на майже невидимий проїзд між ними. Приїхали. Почув, як на задньому сидінні посовався Зандер, і глянув на нього в бічне дзеркальце. Син спостерігав за Гарі з дивним виразом на обличчі.

Першою на очі потрапила поліційна машина, припаркована біля підніжжя схилу. Кемеронова автівка досі чекала нагорі, саме там, де вони її і покинули. Сержант Гленн Маккенна стояв поряд з нею, і коли вони