Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Кабінет лікаря Астольфі був останнім приміщенням праворуч по коридору.

Підійшовши ближче, поліціянтка помітила, що двері кабінету відчинені. Зупинилася на порозі й побачила лікаря, який сидів за столом у білому халаті й саме намірився щось писати. Поряд з ним на столі лежала неодмінна пачка сигарет, а на ній — запальничка.

Вона постукала об одвірок і зачекала. Астольфі витримав кілька секунд, перш ніж звести на неї погляд, відірвавши його від паперів. Побачив Сандру і, здавалося, здивувався: чому це в нього на порозі несподівано виникла агентка у формі.

— Проходьте.

— Добрий день, лікарю. Я агентка Веґа, ви мене пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. — Він поводився ще більш непривітно, аніж зазвичай. — Чого вам?

Сандра увійшла до кабінету. Одного швидкого погляду довкола було достатньо, щоб зрозуміти: цей чоловік угніздився в ньому принаймні тридцять років тому. Там стояла шафа з книжками в пожовклих обкладинках і шкіряний диван, доволі потертий. Стіни, на яких висіли вицвілі дипломи, потребували побілки. Усе в кабінеті було просякнуто нікотином.

— Ви знайдете для мене кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.

Не відклавши ручки, Астольфі кивнув їй на стілець.

— Якщо недовго. Бо я поспішаю.

Сандра сіла перед столом.

— Я хотіла сказати… мені дуже шкода, що вина за вчорашнє впала цілком на вас.

Лікар скоса зиркнув на неї:

— І що це означає? Ви про що?

— Ну, я могла раніше за вас помітити, що Діана Дельґаудіо жива. За умови, якби не уникала того, щоб дивитися їй в очі…

— Не лише ви цього не помітили, не помітили ще й ваші колеги зі слідчо-медичного відділку, які працювали після вас. Тож вина моя, і тільки моя.

— Насправді я прийшла сюди, щоб запропонувати вам можливість відігратися.

Обличчя Астольфі скривилося в недовірливій гримасі.

— Мене відлучили від цієї справи, я більше не причетний.

— Гадаю, сталося дещо дуже серйозне, — не вгавала агентка.

— То чому ви не поговорите про це з вашим керівництвом?

— Бо я ще не впевнена.

Астольфі розмова починала дратувати.

— Отже, я повинен надати вам упевненості!

— Можливо.

— Гаразд. Про що йдеться?

Сандру потішило вже те, що він відразу не виставив її за двері.

— Коли я вивчала фотографії, зроблені на місці злочину, то помітила, що не зауважила однієї деталі, — збрехала вона.

— Трапляється, — утішив її лікар, однак лише для того, щоб змусити говорити коротко.

— Я помітила тільки згодом, що земля біля машини жертв була перерита.

Цього разу Астольфі помовчав, однак відклав убік ручку.

— Моя гіпотеза полягає в тому, що вбивця міг щось там закопати.

— Дещо химерна гіпотеза, вам не здається?

«Гаразд, лікар не запитав, чому це я саме йому про це розповідаю», — втішилася поліціянтка.

— Авжеж, однак потім я поїхала туди, щоб перевірити.

— І що?

Сандра втупилася в нього поглядом.

— Там нічого не було.

Астольфі не відразу відвів погляд і не поцікавився, коли саме відбулася та перевірка.

— Агентко Веґа, у мене немає часу на порожні балачки.

— А якщо це зробив хтось із наших? — Сандра випалила ті слова одним духом, знаючи, що вороття вже не буде. То було серйозне звинувачення з дуже тяжкими наслідками, якби вона помилилася. — Один з наших приховав доказ на місці злочину. Не наважившись ризикувати, щоб винести його звідти, він сховав його під землею, щоб повернутися за ним згодом.

Астольфі вражено вирячився на неї.

— Ви говорите про спільника, агентко Веґа. Я правильно вас зрозумів?

— Так, лікарю. — Вона намагалася говорити якомога впевненіше.

— Агент медично-кримінальної експертизи? Поліціянт? Чи, може, я? — Він аж не тямився від обурення. — Ви знаєте, що своїми підозрами можете накликати на себе дуже тяжке звинувачення?

— Вибачте, однак ви не зрозуміли сказаного мною. Я теж була на місці злочину, отже я теж підпадаю під підозру нарівні з іншими. Ба більше: такий пропуск у моєму рапорті негайно виводить мене не перше місце в переліку підозрюваних.

— Я раджу вам покинути всю цю історію і кажу це для вашої ж користі. У вас немає доказів.

— А от у вас бездоганний послужний список, — сказала як відрізала Сандра. — Я перевірила. Скільки років ви вже на цій роботі? — І не дала часу відповісти. — Ви справді не зрозуміли, що дівчина була ще жива? Як можна було так помилитися?

— Ви збожеволіли, агентко Веґа.

— Якщо місце злочину справді зазнало змін, тоді факт невстановлення ніким того, що Діана Дельґаудіо була ще жива, слід розглядати під іншим кутом. Не як простий недогляд, а як навмисний учинок з метою допомогти вбивці.

Астольфі підхопився з місця і ткнув пальцем їй у груди.

— Це тільки ваші інсинуації! Якби у вас були бодай якісь докази, ви тут зараз зі мною не говорили б, а вже побігли б до віцеквестора Моро.

Сандра не промовила ані слова. Замість цього дуже повільно перехрестилася, але навпаки: справа наліво, знизу догори.

За виразом обличчя Астольфі поліціянтка збагнула, що саме він був отим чоловіком у лісі минулої ночі. Лікар також зрозумів, що вона це помітила.

Сандра з викликом доторкнулася рукою до паса, на якому висіла кобура з пістолетом.

— Це ви намагалися вбити тих молодят. Потім повернулися до соснового лісу як судмедексперт, побачили, що Діана ще жива й вирішили залишити її помирати. Тим часом прибрали зі сцени злочину всі докази, що могли вивести слідство на вас. Сховали їх, а потім повернулися, щоб забрати, коли там не буде нікого.

— Ні, — заперечив той спокійно, але рішуче. — Мене викликали, щоб я виконав покладену на мене роботу; коли йдеться про службовий обов’язок. Я не в змозі цього передбачити.

— Просто пощастило, — відповіла Сандра, попри те що вона ніколи не вірила у збіг обставин. — Або ж правда в іншому: це не ви напали на них, однак знаєте, хто це скоїв, і тепер його покриваєте.

Астольфі важко впав на стілець:

— Це просто ваші слова проти моїх. Але якщо ви почнете теревенити про це навколо, моїй кар’єрі настане кінець.

Сандра мовчала.

— Мені