Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

— Зараз?

— Так, зараз.

Через дві хвилини двері відчинилися, і вона зайшла до кабінету.

— Ви мене викликали, Тимофію Андрійовичу?

Голос рівний, стриманий. Жодної емоції.

— Так, щодо вашого звіту.

Вона ледь помітно стисла губи.

— Щось не так?

— Є кілька питань, — я кивнув на папку. — Сідайте.

Вона мовчки опустилася на стілець навпроти, схрестивши ноги. Чорна сукня трохи піднялася, відкриваючи вигин стегна.

— Отже, — вона нетерпляче подивилася на мене. — У чому проблема?

Я відкрив звіт, глянув на нього й зітхнув:

— Ось тут, на третій сторінці, дані щодо аналітики. У вас точно правильні розрахунки?

Вона хмикнула.

— Ви ж знаєте, що правильні.

— Все ж хотів би переконатися.

Емі зітхнула, підійшла до столу й нахилилася, щоб показати щось у документах.

І в цю ж мить я відчув, як у мене перехопило дихання.

Декольте її сукні опинилося просто перед моїм обличчям

М’які вигини, гладка шкіра… Я мимоволі згадав яка вона на дотик. 

Я різко втупився в папери, намагаючись виглядати зосередженим.

— Ось тут, — вона провела пальцем по рядку, зовсім не усвідомлюючи, що робить. — Подивіться ще раз, розрахунки вірні.

Я не бачив жодних розрахунків. Я бачив лише її. Відчував її запах — щось тепле, трохи солодке, ненав’язливе, але до біса привабливе.

Вона була занадто близько. Або, чорт забирай, це я занадто гостро реагував.

Я змусив себе відкашлятися й трохи відсунутися назад.

— Гаразд, схоже, ви маєте рацію.

Вона випрямилася, глянула на мене, ледь всміхнулася.

— А я про що?

Я стримано кивнув.

— Дякую, можете повертатися до роботи.

— Як скажете, Тимофію Андрійовичу, — вона повернулася й попрямувала до дверей.

Емілія вже взялася за ручку, коли я холодно кинув:

— Еміліє Романівно, зачекайте.

Вона зупинилася й повільно повернулася до мене.

— Так, Тимофію Андрійовичу?

Я схрестив руки на грудях, кивнувши в її бік.

— Ваш зовнішній вигляд… Він не зовсім відповідає діловому стилю компанії.

В її очах спалахнуло здивування, яке швидко змінилося роздратуванням.

— І що саме не відповідає?

— Ваша сукня. Вона надто… відверта.

Емілія підняла брови й глянула на себе, ніби вперше бачила, у що одягнена.

— Серйозно? Це звичайна класична сукня.

— Декольте занадто глибоке.

Я сказав це швидше, ніж встиг обдумати, і одразу ж пожалкував.

Вона схрестила руки, мимоволі ще більше підкреслюючи груди.

— Ви серйозно?

— Так. Я вважаю, що подібний одяг недоречний у робочому середовищі.

Вона тихо розсміялася, але в її очах не було й натяку на веселощі.

— Недоречний? Це таке саме декольте, що й у половини жіночого персоналу. І взагалі — хто ви такий, щоб мені це вказувати?

Я стиснув щелепу.

— Я ваш керівник.

— От і керували б, — примружила вона очі. — А не на моє декольте витріщалися.

— Я… я не витріщався, — обурено відповів я.

— Ага, звичайно, — фиркнула вона. — Оно аж слина капає.

Я стиснув пальці в кулак.

— Емілія… Романівна, ви переходите межу, — сказав я крізь зуби. 

— Ви теж її перейшли, розглядаючи моє декольте. Ніхто, окрім вас, навіть не звернув уваги на його глибину, бо не витріщається. А ви чомусь звернули. У вас же дівчина є, Тимофію Андрійовичу.

Я глибоко вдихнув, змушуючи себе не реагувати.

— Еміліє Романівно, я просто прошу вас…

— А я просто хочу, щоб ви залишили мене в спокої. Інакше я подумаю, що це домагання на робочому місці.

Мої брови злетіли вгору.

— Домагання? Ви це серйозно?

— Абсолютно, — усміхнулася вона з найсолодшою фальшивою посмішкою, яку я коли-небудь бачив.

Потім різко розвернулася й вийшла, залишивши після себе легкий аромат парфумів і атмосферу напруги, що буквально висіла в повітрі.

Я провів рукою по обличчю. Чорт забирай. Вона просто бісила мене.

І найгірше — навіть не через сукню.

Бляха, але ж я і справді витріщився.  Я ніколи не дозволяв собі так поводитися з жінками, але поруч із Емі втрачаю голову.

Тимофію, зберися. У тебе ж є дівчина.