Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Кожен коментар торкається чогось у мені, викликаючи легке тремтіння. Вони читають не просто слова. Вони відчувають мій біль, мої переживання, мій світ. І раптом я розумію: усі ці люди, ці незнайомці, стають частиною мого океану емоцій.

Я дивлюся на екран, на ці слова, які здаються такими щирими, і вперше за довгий час відчуваю щось схоже на прийняття. Можливо, навіть розуміння.

Я переглядаю список вподобайок. Спершу механічно, бездумно, ковзаючи поглядом по іменах. Але раптом я бачу його ім’я, і моє серце завмирає.

Марк.

Він вподобав цей пост.

Я перечитую його ім’я кілька разів, ніби намагаючись переконатися, що це не ілюзія. Але ні, це він. Його профіль. Його вподобайка. Марк побачив фотографію. Мої слова. Мою сторінку.

Я відкидаюся на спинку ліжка, тримаючи телефон у руках, як ніби він може дати мені відповіді на всі мої запитання.

Чи зрозумів він, що це я? Чи впізнав мої думки, мій стиль, мої фотографії? Адже я так багато разів ділилася з ним новими знімками, його думка завжди була для мене важливою. Або, можливо, він просто гортав стрічку, випадково натиснув на вподобайку і пішов далі, навіть не задумуючись, хто автор?

Я хочу вірити, що він знає. Що цей жест — це щось більше, ніж випадковість. Що це його спосіб сказати щось, навіть мовчки.

Телефон знову дзижчить, сповіщаючи про нові коментарі, але я вже не можу зосередитися на цьому. Я кладу його на ліжко, вдивляюся у вікно й намагаюся зрозуміти, що відчуваю.

Це був не просто лайк.  Це була точка на мапі, яка змушувала мене замислитися: чи дійсно Марк все ще залишається для мене кінцем і початком усього? Чи, можливо, це знак, що час змінити свій маршрут?

Я зітхаю, знову беру телефон і проводжу пальцем по екрану. Ще одна хвиля сповіщень. Нові коментарі. Зазвичай я читаю їх із цікавістю, але зараз це все здається просто шумом.

Раптом у верхній частині екрана спливає повідомлення.
romov_mark: Гарне фото. Ми знайомі?

Я завмираю.
Це сталося. Він написав.

Мої пальці тремтять, і я майже впускаю телефон. Я перечитую це коротке повідомлення знову і знову. У ньому немає нічого надзвичайного, але воно звучить так... його. Ці короткі, прямі фрази, які він завжди використовує.

Я можу відповісти. Але що сказати? Признатися? Написати:  «Так, це я. Я виставила твоє фото, тому що більше не можу мовчати про те, що відчуваю.» Або збрехати? Прикинутися кимось іншим?

У голові панує хаос, у серці – паніка. Але я раптом усвідомлюю одне: це вже не просто сторінка. Це не просто фотографія. Це моя сповідь, яку він знайшов.

Я набираю відповідь, стираючи її знову і знову, поки екран не гасне від бездіяльності. Нарешті я зупиняюся на одному лише слові:
Luna_S: Можливо.

Відправляю. І завмираю.

Серце б’ється так гучно, що здається, ніби його стукіт чути в кімнаті. Я дивлюся на екран, боячись відвести погляд, але водночас боюся, що він відповість занадто швидко.

У грудях наростає тривога. Кожна секунда очікування розтягується в нескінченність.

Я починаю ходити по кімнаті, стискаючи телефон у руках. Тепло екрана здається єдиною стабільною річчю в цій хвилі невпевненості. 

Мої думки перериває тихий звук вхідного повідомлення. Я завмираю, не наважуючись подивитися. Ще секунда – і пальці тремтячі натискають на екран.