Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Звідки знаєш?

— А ось знаю! — кривиться він.

— Справник теж у справі? — здогадуюся я.

— Я такого не казав! — лякається Ванька.

— Бачу, що не хочеш ти тютюну! — кажу конокраду, а він ще більше кривиться, наче жаб’ячу цицьку ссе.

— Ну, так, у долі справник. Вкрадеш коней, ще й не продаси, а справник уже тут як тут. Все знає: і що за коні, і якої масті, і скільки приблизно за них дадуть! Ділися, Ваню. Як спіймають мужики, то тебе одного вб’ють, справник і пальцем не поворухне, щоб урятувати. А як гроші, то ділись!

— Багато брав?

— Третину. А за крадених же коней ніколи всю ціну не дадуть! То й половина виходила! А як не даси, то посадить до буцегарні і на каторгу відправить! Ото життя! Тьху!

— А панича ти потім бачив, у якого коней забрав?

— Ні, зник він. Я потім дізнавався. Казали, що гроші при ньому були, і чи то вбили його, чи то сам майнув кудись.

— А сам ти як думаєш?

— Та думаю, що вбили його в майстерні. Цей Сверстюк, він же непростий був.

— Чому це?

— Знаєш, що у нього над воротами вирізано було?

— Що?

— Ніж та сім чарок.

— Ніж та сім чарок?

— Ага Оце ось ніж посередині стирчить, такий з вигином, татарський, а навколо нього сім чарок наче витанцьовують.

— І що це значить? — дивуюся я.

— Не знаю. Тільки от ніде більше такого не бачив. І воно ж так вирізано, що якщо не придивлятися, то і не побачиш. Дошка на сонці вигоріла, дощами вимита, потріскана Але обізнана людина помітить і зрозуміє.

— То ти думаєш, що Сверстюк того панича вбив?

— Вбив. Точно вбив.

— Але навіщо?

— Коней забрати. Це вже я потім зрозумів. Інколи я коней сам продавав, а інколи циганському барону одному здавав. І кілька разів так бувало, що я коней пригнав, а в барона вже якісь стоять. Дивно, думаю, по нашому повіту тільки я цим займаюся. А потім раз самого Сверстюка бачив у барона. Зрозумів я, що то він коней циганам продає. І ділитися зі справником йому не треба, бо ж ніхто до поліції за тих коней не звертається! Ось так працював!

— Кажуть, що після того, як майстерня згоріла, ще дехто звідси поїхав.

— Та поїхали.

— Невідомо, куди?

— Кажуть, до Сибіру. Але не вірю.

— Чому?

— Тому, що люди до Сибіру по добрій волі лише через землю їдуть. А цим усім земля не потрібна була. Вони ж при дорозі жили, навіть городів не мали. Десь, мабуть, і зараз при дорозі живуть.

Ще побалакали трохи, віддав я Ваньці кисет тютюну, сів на бричку і покотив до земської бібліотеки. Там узяв малу земель довколишніх і почав дивитися. Шукав місцини, щоб на кордоні губерній і на шляхах торгових. Великоруські губернії одразу відкинув, бо ж Сверстюк розмовляв по-нашому, значить, мусив десь тут і оселитися. Також відкинув губернії прикордонні, бо там поліцейський нагляд пильніший. Десь усередині імперії мусило бути. Склав список з десяти місць підходящих і поїхав додому. Там відпочив трохи, а потім пустився в подорож. Найдовшу у своєму житті. Два місяці у бричці проторохтів, аж Чалий мій пилюкою припав. Все їздив та дивився. Проїздив сто рублів Псеульського, мені з його контори ще сто надіслали.

Працював за одним планом. Приїду в місце підходяще, одразу дізнаюся, чи не з’явилося тут нової майстерні при дорозі. Як є, то туди поспішаю, а як ні, то їду, дивлюся, чи не помічу чогось підозрілого. Шукаю, шукаю, а знайти не можу. Аж трохи заморився я. Може, думаю, втік Сверстюк до Царства Польського, а може, на Кавказ чи ще далі, в Туркестанський край? А я його тут шукаю, наче навіжений. Брали мене сумніви, але все одно шукав. Бо ж як ухоплюся за справу, то поки не розкрию, не відступлюся.

За два місяці в роз’їздах схуд, засмаг, наче циган, спав у бричці, їв на ходу, а все одно весело мені і цікаво було. Відчував, що ось-ось знайду. Якось був я біля містечка Ямпіль Подільської губернії, там якраз поруч кордон із Бессарабією. Нових майстерень не було, цілий день їздив, нічого цікавого не побачив. Заморився, бо ж спека, аж у голові паморочиться. Добре, що Дністер там є, хороша така річка, на наші не схожа, бо ж береги скелясті, течія швидка. Поплавав я, помився, заїхав до одного трактиру чаю попити, бо ще зі служби в Туркестані знаю, що ніщо так від спеки не рятує, як чай. Узяв чайничок, вийшов надвір, сів у холодку, попиваю чайок, відпочиваю. Бачу: чоловік один зайшов. Одягнений брудно, великий, а очі якісь перелякані. Узяв у трактирі їжі цілу тацю і поніс кудись. Я до нього звертаюся, а він мугикає у відповідь щось незрозуміле.

— Та він німий, — пояснив власник трактиру, який сам неподалік в альтанці за самоваром сидів.

— Що за дивак такий?

— Слуга він у сусідів моїх. Вони майстерню роблять, а він їсти їм носить.

— Майстерню? Нову? А казали ж, що немає тут при дорозі?

— А при дорозі й немає, вона десь на півверсти убік.

— І хто такі господарі її?

— Та нещодавно сюди приїхали. Чоловік із родиною і слуга при них. Поки хату поставили, тепер оце тільки за майстерню взялися.

Цікаво мені стало. Бо згадав я, що у Сверстюка теж два слуги німі були і страшні. Одного Посульський начебто вбив, а другий, якого Порепаний каменюкою пригостив, мусив залишитися. Допив чай, розплатився, вирішив поїхати до майстерні. До неї доріжка через лісок була. Під’їхав, придивляюся до воріт, а над ними дошка, на якій ніж та сім чарок вирізані! Непримітно так, як не придивлятися, то й не побачиш, але є! І все як конокрад описував: ніж кривий, азіятський, стирчить, а навколо нього чарки витанцьовують. Усе-таки метке око у Ваньки, недарма кажуть «спостережливий, наче конокрад».

— Доброго дня, — каже мені чоловік один дебелий, що вийшов із хвіртки й підозріло дивиться.

— Доброго. Щось у мене праве заднє колесо вихилясує. Чи не подивитеся? — кажу я і