Читати книгу - "Нечиста кров"

— Знайди те падло, яке людей потруїло, а мою дочку зі світу зжило, Голото. Сам я не можу зараз, кожен собака за мною полює, щоб продати… Та й без того я лиш кривулею здатен махати, а ти… Чув я про тебе і знаю, що можеш. Прошу тебе й заклинаю… Ніколи Козира нічого не просив… І не попросить. Одне мені в житті тепер потрібно. Одне… Як зробиш, Козира тебе не образить. Кожен тобі розкаже про моє багатство…

Він люто грав вилицями, майже впершись довгим носом в обличчя Голоти, і той справді відчував, яким жаром палає Козирина ненависть.

«Знов-таки на майбутнє треба запам’ятати, що ненависть, поєднана зі сливовицею та кулішем із часником, має просто неперевершений ефект», — подумав Голота, дивлячись у примружені Козирині очі, і врешті кивнув. Козира миттю випрямився в сідлі, як струна, не відриваючи погляду від Голоти, заграв конем — кинув його в танок, підняв на диби, змусив вертітись, а тоді кількома рухами ніг заспокоїв.

— Хто ще знав про Калиновського і твою Марусю? — запитав Голота, спостерігаючи, як копита вибивають куряву з крейдяної могили, на якій вони стояли.

— Купець Лєшек, друг його, — обертаючись разом з конем, відповів Козира.

— Де він зараз, знаєш?

— В Острозі, будинок біля монастиря францисканців[39] має. Хотів я з ним поговорити, але куди ж там, — махнув він рукою. — Мені в Острог їхати, то зразу сповідатися треба, живим я звідти не вийду…

Голота хитнув головою, і за мить чорний вершник пришпорив коня, що зірвався стежкою з могили вниз, здійнявши справжню крейдяну бурю. Голота дивився за гайдамаком, що мчав дорогою до лісу, доки той не зник за обрієм, а тоді глянув донизу на білі-білісінькі сап’янці і з жалем зітхнув. Чоботи, якими він так пишався, явно завершували свою земну долю.

Розділ 9

В якому Голота мандрує. На шляху до істини він мерзне, мокне й узагалі всіляко страждає

Ішов мерзенний холодний дощ, його струмені сікли обличчя, затікали під плащ, а маленькі краплі наввипередки бігли по спині Голоти, що згорбившись, виїхав на коні з Болотківців до Острога. Він подивився на свинцеве небо та жодного натяку на те, що потоп спиниться, не було. Лило, не перестаючи, увесь минулий вечір, усю ніч і весь ранок. Здавалося, зливі не буде кінця й краю. Уже затопило й городи, і луки, а з людських подвір’їв, що стояли на довгому пагорбі, сунулися справжні гірські потоки бурхливої води.

«Це ж липень надворі, звідки ця крижанина! Бодай усьому цьому пропасти, що я забув у тому Острозі?», — лаявся Голота всенький ранок, вештаючись по шинку, в якому за помірну плату вже два дні мав тапчан та юшку на сніданок. Він усе виглядав з маленького віконця надвір, що перетворився на величезну калюжу, та врешті, коли побачив, що злива і не думає припинятися, замовк і вже без зайвих слів почав збиратися.

Треба було їхати, адже в Болотківцях уже нічого не висидиш. Лише проклятущий острозький купець Лєшек був тією єдиною ниткою, за яку можна вчепитися, аби хоч щось стало зрозуміло у цій заплутаній історії. Та жодних гарантій не було. І чи справді знав гендляр, що там за пристрасті вирували між шинкаркою та Калиновським, чи доведеться пхатися аж в Острог, тільки щоб перевірити чергову сільську плітку, Голота й гадки не мав.

«А навіть якщо знав про тих двох той Лєшек? Як я його переконаю щось розповісти? Це ж купець, не остання людина в Острозі…», — невесело міркував Голота, перекинувши сідло через коня і затягуючи підпруги. Старий безіменний кінь, що його без вагань віддав Лукомський і якого Голота сьогодні назвав гордим іменем Росинант[40], з явним несхваленням дивився на всі приготування і не мав жодного бажання виходити зі стайні. Голота мав із силою, надриваючись від зусиль, тягти його за вузду.

— Так, я збожеволів, але нам треба під отой холодний дощ, Росинанте! Давай же, бісової віри тварина. Я й сам не хочу, а що робити, га?! — лютував Голота під дощем.

Урешті кінь змирився з неминучим і тепер брів по калюжам, застрягав у піску та місив тягучу місцеву глину з тим же настроєм, що і його господар.

«Болотківці! Це ж треба, який розумаха назвав?! Цікаво, які ще в нього були варіанти, бо він явно недооцінив цю місцину. Я б порадив ще Гноївці, і замок тут побудувати — Великий Коров’як», — зіщулившись під плащем, упівголоса бурмотів Голота, проїжджаючи по місиву з коров’ячого лайна, соломи й глини. Він потяг носом, з якого текло незгірш, ніж з неба, а вже за мить ледь не звалився з Росинанта, який зупинився як укопаний.

— А-а-а-а, стерво ти прокляте, чого став?!! — почав волати Голота, та вже наступної миті дивився на те, що і його кінь. У каламутній калюжі під дощем билися двоє. Особливо розмірковувати над причиною бійки не було потреби — один навпроти одного стояли два вози, що зчепилися бортами. Коні ж, що мокли під дощем, поводячи вухами, смиренні, мов монахи-францисканці, ущент заплуталися в упряжі.

— Аварія, Росинанте, — констатував Голота, стираючи з обличчя краплі. — Зараз я розкажу тобі, як усе сталося. Водії цих возів дуже поспішали додому, хотіли випити сливовиці, з’їсти вареників із капустою й лягти під теплий жінчин бочок. Але шлях до цих таких приємних бажань перепинила зла доля. Хтось з них вилетів назустріч іншому, мабуть, занесло на мокрому шляху, а тоді сталася, кажучи книжною мовою, catastrophe, і тепер обидва в інтелігентний спосіб намагаються зрозуміти, хто винен більше. Диви-диви, як отой чорний спритно бородатому носа розквасив, — звеселився Голота. — Краса! А взагалі, милий мій Росинанте, треба, мабуть, уже ставити якихось жовнірів, що якось би направляли рух цих возів. Ти бачиш, як вони ганяють туди-сюди? Їздити дорогами стає справді страшно. Хоча, боюся, королівські регулювальники з’являться не скоро, та й допоможе це мало, — зітхнув Голота, — бо кермувати возом з такими синіми від варенухи носами, як у цих двох, має бути заборонено всіма законами Божими та людськими.

Деякий час вони разом з конем уважно дивилися, як двоє нетверезих візників борсалися в калюжах, місячи один одного, а тоді Голота виклав вухатому співрозмовнику, що явно насолоджувався видовищем, результат