Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Я уважно дивилася на неї, кусаючи губи. Десь глибоко в душі мені хотілося її обійняти, проте відчувала ще й відразу до її вкритого слізьми та шмарклями обличчя.

— Слухай, — непевно взялася її заспокоювати. — Якщо тобі тут непереливки…

Але потім спинилася.

Мелані мене не слухала. Вона уважно дивилася не на мене, а на засніжений ліс у вікні. Щось подумки перебирала. Схлипування стихло, дихання вирівнялося.

— Мелані? — звернулася я знову.

Вона повернулася до мне, витерла щоки рукавом сорочки.

— Я їду.

Наче грім серед ясного неба, я не знала, що й відповісти.

— Фло мене вб’є, проте байдуже. Клер не буде проти. Не думаю, що для неї ця вечірка на першому місці. Це все дурна витівка Фло, і її нездорове бажання бути найкращою подругою. Гадаєш, я зумію виїхати під'їзною дорогою?

— Так, — відповіла їй. — Там лишень купа багнюки. А Том? Ви ж разом приїхали?

— Тільки з Ньюкасла, — вона знову витерла обличчя. Мелані заспокоїлася, вона знала, що робити. — Впевнена, Клер чи Ніна його підвезуть. Усе нормально.

— Думаю, так, — я кусала губи, уявляючи реакцію Фло. — Ти впевнена, що не хочеш лишитися трішки надовше? Лінію скоро відремонтують. Якось не хочеться, щоби ти пропустила решту гулянки.

— Ні, я вже вирішила. Я їду. Зачекаю, поки прокинеться Фло, а тим часом піду пакувати речі. Ура, яке полегшення! — Мелані усміхнулася. За кілька хвилин на її обличчі темні хмари стерло сонце — і знову з’явилися ямочки.

— Дякую, що вислухала. Вибач, я трохи розгубилася. Дяка за підтримку. Ти маєш рацію, якщо мені тут зле, то який сенс зоставатися? Клер би не хотіла бачити, як я тут, нещасна, тиняюся.

Я дивилася, як Мелані піднімається сходами, щоб, певно, поскладати речі, і розмірковувала над її словами: який сенс тут зоставатися?

І раптом зрозуміла: не хочу, щоби вона їхала. Не тому, що вона мені подобалася, чи я сумуватиму. Ми ще занадто мало знаємо одна одну, хоча вона здавалася пречудовою. А тому, що я сама мріяла про втечу. А ось тепер, без Мелані, на нас покладалося більше відповідальності, адже її відсутність теж доведеться залагоджувати.

Без машини й алібі-малюка, яку причину я могла б вигадати для втечі, щоб те не викрило моїх болючих ран від Джеймса та тієї правди, що краща за мене жінка виграла собі мого колишнього?

Я гадала, мені вже давно начхати було, що Клер Кавендіх думала про мене.

Повільно повертаючись на кухню, я зрозуміла, як сильно помилялася.

13

А з Клер ми познайомилися так. Перший день у початковій школі. Я сиділа сама-самісінька за партою й ледве стримувалася, щоб не захникати. Усі ходили на підготовку, а я ні. Маленьке худорляве дівча з двома кісками, які мама мені заплела «від бліх».

Я вміла читати, проте не хотіла, щоб хтось про це дізнався. Мама казала, мовляв, не варто таке оголошувати, бо стану для однокласників зарозумійкою. Учителі самі розкажуть, як правильно читати, а не як я сама собі вигадала.

Так і сиділа одна, а діти мостилися парами й базікали. Потім зайшла Клер. Я ще ніколи не бачила такої краси. Довге і, попри шкільні правила, незаплетене волосся, що світилося, як у рекламі шампуню «Тімотей». Вона оглянула класну кімнату, дітей. Дехто навіть постукував по стільцю — пропонував сідати поряд.

А Клер обрала мене.

Не знаю, чи відомо вам, як це — бути обраним такими, як Клер. Це ніби яскравий прожектор обрав саме тебе і осяяв своїм теплом. Це лестить, уся увага публіки твоя. Усі дивляться на тебе й обсмоктують, чому обрали цю персону?

Клер сіла поруч, а я відчула, що з пересічної дівчинки перетворююся на особистість. Я та, з ким захочуть говорити, захочуть дружити.

Вона усміхнулася, я відповіла тим самим.

— Привіт, мене звати Клер Кавендіх. У мене таке довге волосся, що я навіть можу на ньому сидіти. Я буду Дівою Марією в шкільній виставі.

— Я, — намагалася відповісти. — Я Л-лі.

«Я — Леонора», — ось що я силувалася відповісти. Проте Клер лише усміхнулася.

— Привіт, Лі.

— Клер Кавендіх, — почувся голос учителя. Вона стукала ганчіркою по дошці, щоб привернути нашу увагу. — Чому в тебе незаплетене волосся?

— У мене болить голова, — відповіла Клер, її янгольське, залите сонцем обличчя світилося. — Так мама казала. У мене є довідка від лікаря.

От і все.

Невже в неї могла бути така довідка? Чи міг нормальний лікар дати папірчину, в якій дозволено п’ятирічній дитині не заплітати волосся?

Але все це не мало значення. Якщо Клер Кавендіх так сказала, отже, так воно й було. Вона таки стала Дівою Марією в шкільній виставі, а я стала Лі. Мишка-заїка Лі. Її найкраща подруга.

Я ніколи не забуду того, що Клер зробила того першого дня. Вона ж могла обрати будь-кого. З її козирями й популярністю могла сісти поруч із будь-яким дівчам у кліпсах «Барбі» та черевиках «Леллі Келлі».

Проте вона обрала дівчинку, котра сиділа собі тихенько, тим самим змінивши її.

Як найкраща подружка Клер я автоматично перетворювалася на учасницю будь-якої гри, більше не доводилося підглядати за її перебігом із протилежного боку майданчика, чекаючи на запрошення. Мене запрошували на святкування днів народження, бо Клер хотіла моєї присутності. А після візиту Клер до моєї оселі та схвалення гойдалки й лялькового будиночка, інші дівчата й собі почали приймати мої невпевнені запрошення.

П’ятирічні діти можуть бути неймовірно жорстокими. Вони говорять речі, котрі дорослі ніколи б не озвучили. Страхітливі зауваження щодо зовнішності, сім'ї, твоїх балачок, запаху, одягу. Якби таке сказали на роботі, відразу звільнили б за жорстоке ставлення до колеги, а в школі то найпростіша й найприродніша річ. У кожному класі є свій цап-відбувайло, дитина, з якою всі відмовляються сидіти за партою, що винна в усьому, а до командних ігор її обирають останньою. І, звісно, кожний клас має свою зірку. Якби довелося обирати, то в нашому класі нею стала б Клер. Без її дружби я б легко перетворилася на приблудну вівцю, котра до останнього дзвоника так і просиділа б сама. Десь глибоко в душі те маленьке п’ятирічне створіння, яке живе під дорослою личиною, буде завжди вдячним їй