Читати книгу - "БЖД"

«От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія...»

—Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – до­водиться процідити крізь зуби.

—Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?

—Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?

—А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – ван­тажити вагони, носити цеглу, грабувати перехо­жих – але ця малолітка мені казатиме, що ред ел­віси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»

—Слухай, соска, затям... По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити ні­мецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО...

—Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макарєнка разом з тобою.

—Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 коло­ній ходило. Можеш собі уявити?

—12 колоній? – перепитує вона.

—12, – киває він.

—Гаразд, – якось ураз втухас Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за брату­ха такий Макаренко і чого це він нічого про ньо­го не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він ска­зав, що Макарєнка вже нема.

—Завалили? – спитав папік Сабріни напів­пошепки.

—Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.

—З третьої? – не повірив папік Сабріни.

—Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав...

Почувши це, крутелик ще довго чухав поти­лицю, але врешті-решт відчепився.

Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаю­чись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.

Якщо ж говорити про мене, то моя робота була не меншою дупою, хоч про Макарєнка там узагалі не йшлося. Там могло йтися, скажімо, про те, як Елтон Джон зґвалтував у громадській вбиральні екскурсію школярів. Хоч, коли добре подумати, що ціла екскурсія школярів могла робити в гро­мадській вбиральні? Невже прийшли подивитись, як відливає Елтон Джон? Мігбуги розлогий мате­ріал проте, скільки разів Майклу Джексону відрі­зали й пришивали ніс. Там міг буїи гороскоп,

в якому козероги ніколи не відзначалися сексу­альною активністю, хоч уже за сторінку йшло щось на манір ілюстрованої «камасутри». Словом, «ізда-ніє» руліло, принаймні на кожній плановій та по­заплановій планьорці Сан Санич казав, що ми по­вертаємо з продажу всі сто процентів вкладеного бабла. «50 відсотків із продажу, – підозрював я, – а ще 50 через місяць, коли застарілі номери здає­мо на макулатуру...» Словом, з гонорарами було сутужно...

Коли я завалив на офіс, вагітна секретарка-растаманка Свєточка відразу ж сказала, що ше-фуля з нетерпінням на мене чекає. «Як Біл Да-ун на новий мопед», – подумав я.

– Ну, – сказав Сан Санич, клацаючи по кла­віатурі...

Я поклав на стіл сто баксів, він узяв їх, задо­волено покрутив у руках і поклав до кишені, пі­сля чого знову заклацав по клавіатурі.

—Ти ще тут? – спитав він за мить.

—Ну так, – кивнув я, – ви ж хотіли мене бачити.

—До роботи, – махнув він на мене, – у нас ще нема гороскопа на наступний тиждень... Шнелєр...

—Але жодної сексуальної активності? – кив­нув я.

—Ти що, знущаєшся? – з підозрою зиркнув шефуля.

—Та ні.

—Чого ж ти тоді весь час питаєш мене про сексуальну активність? Ти в чомусь мене підоз­рюєш?

—Та ні ж бо, – продовжував спостерігати я, як шефуля дедалі більше розпалюється.

—Може, ти хочеш сказати, що я імпотент? А, Баз? У чому проблема?

—Проблем нема...

—Так будуть, якщо ти зараз не підеш і не ся­деш за роботу...

Як підказувала мені моя жвава уява, дружина Сан Санича, певно, вже замахалася чекати на роз­клади гороскопів і спробувала добитися сексуаль­ної активності просто так... Чим усе те скінчилось, можна було здогадатися з шефуліного настрою.

Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свє­точка, аж підскочила на стільці й відразу ж на ме­не визвірилась:

– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?

Нічого їй не відповівши, я піднявся повер­хом вище, де була кріейтерська рекламна аген­ція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити про­ект реклами нового засобу проти імпотенції...

Щойно я про це подумав, як на аварійний бал­кон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-роже­вих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуля­ри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...

—Гарні окуляри, – сказав я.

—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотири­ста баксів...

—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.

—Мої окуляри, – пояснила вона.

—Вони в тебе що, з платини?

—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...

—То вони не з платини? – перепитав я.

—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.

Тоді я вийшов услід за нею й пильніше приди­вився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... По­тім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.

Я враз розгубився й навіть не помітив, куди по­ділася та божевільна в рожевих окулярах за чоти­риста баксів. А потім