Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Наяди, — спантеличено повторив я. — Ще цього не вистачало. Завтра ж їду додому.

— До тебе досі не дійшло, Персі? — Аннабет спохмурніла. — Ти вже вдома. Це єдине безпечне місце для таких, як ми.

— Ти хочеш сказати, для тих, хто несповна розуму?

— Я хочу сказати для не зовсім людей. Не вповні людей. Себто людей тільки наполовину.

— Наполовину людей — і наполовину кого?

— Я думала, ти знаєш.

Я не хотів визнавати це, але, здається, час настав. Я відчув тремтіння у всьому тілі — відчуття, яке з’являлося, коли мама розповідала мені про батька.

— Бог? — спитав я. — Напівбог?

Аннабет кивнула.

— Твій батько не загинув, Персі. Він один з олімпійців.

— Це… маячня.

— Та невже? А що робила більшість богів у старовинних переказах? Закохувались у звичайних людей і народжували від них дітей. Гадаєш, вони змінили свої звички за останнє тисячоліття?

— Але ж це… — Я ледь знову не бовкнув слово «міфи». Але вчасно згадав, як Хірон попереджав мене, що через тисячу років мене самого можуть вважати за міф. — Але якщо всі тут наполовину боги…

— Напівбоги, — виправила Аннабет. — Такий офіційний термін. Або напівкровки.

— Тоді хто твій батько?

Аннабет міцно схопилася руками за перила причалу. Я зрозумів, що торкнувся болючої теми.

— Мій тато викладає у Вест-Пойнті, — відповіла вона. — Я не бачила його від того часу, як була ще зовсім маленькою. Він викладає американську історію.

— Отже, він людина.

— І що? Невже ти вирішив, що тільки богам-чоловікам можуть подобатись привабливі жінки? Ще подумають, що ти ненавидиш жінок!

— Тоді хто ж твоя мама?

— Вона мешкає в шостому будиночку.

— І що це означає?

— Афіна. Богиня мудрості й бойовищ. — Аннабет випросталась.

«А чому б ні», — подумав я.

— Ну, а мій батько?

— Його не виявлено, — відповіла Аннабет, — адже я тобі вже казала. Ніхто не знає.

— Крім моєї матері. Вона вже точно знає.

— А може, й ні, Персі. Боги не завжди з’являються у своєму істинному образі.

— Мій батько б з’явився. Він любив маму.

Аннабет обережно подивилася на мене. Вона явно не хотіла руйнувати мої мрії.

— Можливо, ти правий. Цілком вірогідно, що він подасть знак, який підтверджує, що ти його син. Так іноді буває.

— Ти хочеш сказати, що це буває не завжди?

— Боги надто заклопотані. — Аннабет погладила рукою перила. — У них так багато дітей, що вони не завжди… Частенько вони не дбають про нас, Персі. Або просто не хочуть знатися з нами.

Я згадав кількох підлітків, яких бачив у будиночку Гермеса: вони мали понурий вигляд, явно нічого доброго не очікуючи. Я знав таких в Йєнсі: багаті батьки запхали їх в інтернат, тому що не мали часу займатися дітьми. Але боги повинні поводити себе краще.

— Отже, виходить, що я застряг тут? — спитав я. — До кінця свого життя?

— Хтозна, — відповіла Аннабет. — Дехто залишається тут лише на літо. Якщо ти дитина Афродіти або Деметри, то не маєш реальної сили. Монстрів ти не цікавиш, тож цілком можеш тренуватися тут лише кілька місяців улітку, і до скону жити у світі смертних. Але деяким із нас надто небезпечно залишати табір. Ми перебуваємо тут цілий рік. У світі смертних ми приваблюємо монстрів, які нас чують. Кидають нам виклик. Зазвичай вони не звертають на нас уваги, доки ми не стаємо достатньо дорослими й не можемо завдати їм шкоди — років до десяти-одинадцяти, — але потім більшість напівбогів або дістаються сюди, або їх вбивають. А декому вдається вижити у зовнішньому світі й стати відомими. Повір мені, я можу назвати їх імена, ти про них чув. Деякі з них навіть не знають, що вони напівбоги. Але таких дуже-дуже мало.

— Отже, монстри можуть проникнути сюди?

— Ні, якщо тільки вони спеціально не ховаються в лісах або хтось не змушує їх це робити, — похитала головою Аннабет.

— Але навіщо комусь присилати сюди монстра?

— Щоб позмагатися в бою. Або просто так, в якості розваги.

— Розваги?

— Але, в принципі, кордони запечатані, щоб не впускати сюди смертних і монстрів. Якщо смертна людина дивиться в долину ззовні, то бачить лише ферму, де вирощують полуницю.

— То, виходить, ти живеш тут протягом року?

Аннабет кивнула. Потім дістала з-під футболки шкіряну шворку з п’ятьма різнокольоровими глиняними намистинами. Вони мали такий самий вигляд, як у Луки, але в Аннабет на шворці була ще велика золота каблучка.

— Я тут від того часу, як мені виповнилось сім років, — пояснила вона. — Кожного серпня наприкінці літньої сесії ти отримуєш намистину за те, що тобі вдалося вижити ще рік. Я прожила тут довше за решту вожатих, вони всі вже в коледжі.

— Навіщо ж ти приїхала сюди такою молодою?

— Це не твоє діло, — Аннабет покрутила каблучку на шворці.

— Отакої… — зніяковіло бовкнув я. — Отже… я можу піти звідси, якщо захочу?

— Це буде самогубство, але звісно можеш, якщо містер Д. чи Хірон дозволять. Але вони не дозволять до кінця літньої сесії, якщо тільки…

— Якщо тільки що?

— Якщо тобі не доручать пошуки. Але це трапляється рідко. Останнього разу… — Вона замовкла.

За її тоном я зрозумів, що останнього разу все вийшло не дуже успішно.

— У кімнаті для хворих, — почав було я, — коли ти ще годувала мене цією штукою…

— Амброзією.

— Так. Ти питала мене щось про це сонцестояння.

Плечі в Аннабет напружились.

— Тобі щось про це відомо?

— Загалом ні… Але в моїй старій школі я підслухав, як Гровер і Хірон говорили про це. Гровер згадав про літнє сонцестояння. Сказав, що у нас дуже мало часу, а потім натякнув на якусь останню межу. Що це означає?

— Хотіла б я знати, — Аннабет стиснула кулаки. — Хірон і сатири — ті знають, але ніколи мені не скажуть. Щось недобре коїться на Олімпі, щось дуже важливе. Коли я була там востаннє, все виглядало нібито нормально.

— Ти була на Олімпі?

— Дехто з нас, ті, хто живе тут цілий рік, — Лука, Клариса і ще декілька осіб, — їздять туди на екскурсію під час зимового сонцестояння. Саме тоді боги збираються на велику щорічну раду.

— Але… як ти туди потрапила?

— Лонг-Айлендською залізницею, звичайно. Сідаєш на Пенн-стейшн. Потім Емпайр-стейт-білдинг, спеціальний ліфт до шестисотого поверху. — Вона глянула на мене так, ніби я це вже знав. — Ти ж із Нью-Йорка, чи не так?

— Так, звичайно.

Наскільки мені відомо, в Емпайр-стейт-білдинг лише сто два поверхи, але я не став забивати цим голову.

— Після нашого останнього візиту, — вела далі Аннабет, — погода ніби сказилась, або боги розпочали бійку.