Читати книгу - "Карибська таємниця"

Евелін здавалася приголомшеною.

— Але ж, Молі, моя люба, якщо з вами таке відбувається, вам треба показатися лікарю.

— Я не хочу показуватися лікареві! Не хочу! Не хочу навіть близько до нього підходити.

Евелін подивилася гострим поглядом їй в обличчя, потім узяла дівчину за руку.

— Ви можете відчувати страх без будь-якої на те причини, Молі. Ви знаєте, що існують види нервових розладів, у яких нема нічого серйозного. Лікар швидко вас заспокоїв би.

— А може, і ні. А може, він сказав би, що в мене справді тяжке психічне захворювання.

— Звідки у вас може бути тяжке психічне захворювання?

— Тому що… — почала Молі й раптом замовкла. — Гадаю, ніякої причини нема, — сказала вона.

— А чи не міг би хтось із вашої родини… Чи ви маєте матір, сестер або когось такого, хто міг би сюди до вас приїхати?

— У мене погані стосунки з матір'ю. Я ніколи не була з нею в добрих стосунках. Я маю сестер. Вони одружені, але, думаю, вони могли б приїхати, якби я їх покликала. Та я нікого не хочу бачити. Мені не потрібен ніхто — ніхто, крім Тіма.

— А Тім знає про ваш стан? Ви йому розповідали?

— Ні, — сказала Молі. — Але він тривожиться за мене й спостерігає за мною. У мене таке враження, ніби він хоче допомогти мені або захистити мене. Але якщо він хоче мене захистити, то це означає, що я потребую захисту, чи не так?

— Я думаю, багато з ваших переживань створені грою вашої уяви, але я все ж таки переконана, що вам слід показатися лікарю.

— Старому докторові Ґрему? Він нічим не зможе допомогти мені.

— На острові є й інші лікарі.

— Я думаю, зі мною все гаразд, — сказала Молі. — Просто мені не слід про таке думати. Я сподіваюся, ви вгадали, й усе це лише гра уяви. Господи, вже зовсім пізно. Мені треба бути на своєму робочому місці — у їдальні. Я мушу повернутися в дім.

Вона скинула гострим і майже викличним поглядом на Евелін Гілінґдон і поквапилася до будинку. Евелін дивилася їй навздогін.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

СТАРІ ГРІХИ ВІДКИДАЮТЬ ДОВГІ ТІНІ

I

— Схоже, мені пощастило, чоловіче.

— Ти про що, Вікторіє?

— Думаю, я вийшла на правильний слід і зможу роздобути гроші. Великі гроші.

— Будь обережною, дівчино, не встрянь у халепу. Можливо, цим ліпше зайнятися мені?

Вікторія засміялася, глибоким і дзвінким сміхом.

— Ти зачекай, а тоді побачиш, — сказала вона. — Я знаю, як треба вести гру. Тут пахне грішми, чоловіче, великими грішми. Дещо я бачила, а про дещо здогадуюся. І я певна, мої здогади правильні.

І знову її глибокий і дзвінкий сміх пролунав у темряві ночі.

II

— Евелін…

— Так?

Евелін Гілінґдон відповіла машинально, без інтересу. Вона навіть не поглянула на чоловіка.

— Евелін, ти не будеш проти, якщо ми все тут покинемо й повернемося додому, в Англію?

Вона розчісувала своє коротке темне волосся, але, почувши його запитання, рвучко відірвала руки від голови й обернулася до нього.

— Але ж ми тільки щойно приїхали. Ми не були на островах і трьох тижнів.

— Я знаю. Але ти не будеш проти?

Її очі недовірливо втупилися в нього.

— Ти справді хочеш повернутися до Англії? Додому?

— Так.

— Покинувши Лакі?

Він спохмурнів.

— То ти знала, що між нами це відбувається досі?

— Звичайно, знала.

— Але ж ти ніколи не казала нічого.

— А навіщо мені було казати? Ваші взаємини тривають уже кілька років. Ні ти, ні я не хотіли розлучення. Тому ми погодилися жити кожен своїм життям, але вдавати на людях, ніби в нас усе гаразд. — І додала, перш ніж він устиг розтулити рота: — Але чому ти так налаштувався повернутися до Англії тепер?

— Бо я дійшов до межі. Я не можу далі терпіти, Евелін, не можу. — Завжди спокійний Едвард Гілінґдон змінився до невпізнання. Руки йому тремтіли, він судомно хапав ротом повітря, його спокійне незворушне обличчя тепер було спотворене від болю.

— Ради Бога, Едварде, у чому річ?

— Річ у тому, що я хочу вибратися звідси — і якнайшвидше.

— Ти шалено закохався в Лакі. А тепер твоя божевільна пристрасть позаду? Це ти хочеш мені сказати?

— Так. Але не думаю, що коли-небудь ти зможеш відчути щось подібне.

— О, ліпше не починаймо знову! Я хочу зрозуміти, що тебе так непокоїть, Едварде.

— Нічого.

— Але ж очевидно, що ти стривожений і занепокоєний. Чому?

— Хіба це не очевидно?

— Ні, не очевидно, — відповіла Евелін. — Спробуймо описати твою проблему в простих і конкретних термінах. У тебе був роман із жінкою. Таке трапляється часто. А тепер він закінчився. Чи не закінчився? Можливо, він не закінчився для неї. Так чи не так? Чи Ґреґ знає про нього? Я часто запитувала себе про це.

— Не знаю, — сказав Едвард. — Він ніколи нічого не казав. І завжди поводився по-дружньому.

— Чоловіки бувають навдивовижу тупі, — сказала Евелін замислено. — Чи, може, у Ґреґа так само роман?

— Він і до тебе підкочувався, хіба ні? — сказав Едвард. — Дай мені відповідь — я знаю, що він…

— Звісно, підкочувався, — безтурботно відповіла Евелін. — Але він підкочується до кожної жінки. Такий він, Ґреґ. Не думаю, що це означає багато. Ґреґ просто хоче утвердити своє чоловіче «я».

— Він подобається тобі, Евелін? Я просто хочу знати правду.

– Ґреґ? Звичайно, він подобається мені — мені з ним завжди весело. Він хороший друг.

— І все? Хотілося б мені тобі вірити.

— Не бачу, яке це може мати для тебе значення, — сухо промовила Евелін.

— Певно, я заслуговую на таку відповідь.

Евелін підійшла до вікна, подивилася через веранду й повернулася назад.

— Я хотіла б, щоб ти мені сказав, що тебе справді тривожить, Едварде.

— Я тобі сказав.

— Не думаю.

— Ти, мабуть, неспроможна зрозуміти, яким безглуздим видається тобі подібне божевілля по тому, як ти його подолав.

— Я можу спробувати. Але найбільше мене турбує те, що Лакі, схоже, накинула на тебе якийсь зашморг. Вона не просто покинута коханка. Вона тигриця з гострими пазурами. Ти повинен сказати мені правду, Едварде. У тебе немає іншого виходу, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла.

Едвард сказав тихим голосом:

— Якщо мені не вдасться втекти від неї найближчим часом, я її вб'ю.

— Уб'єш? Лакі? Навіщо?

— За те, що вона примусила мене зробити те, що я зробив…

— А що вона примусила тебе зробити?

— Я допоміг їй скоїти