Читати книгу - "Тому, що ти є"

— Доброго вечора! — чемно привіталася Оксана. — Що трапилося? Щось із Владиком? — Вона сполохано заморгала очима.

— Добрий вечір, дівчино. Зрештою, як для кого. З Владиком, хвала Господу, все гаразд, тому що він зараз не поруч тебе. І, до решти, як ти смієш, селючко невмивана, промовляти своїм паскудним язиком його ім’я? Це все за наше добре до тебе ставлення така віддяка, витягли зі свинюшника задрипанку на свою голову. — Ірена Георгіївна порушила «обітницю мовчання».

Оксана нічогісінько не розуміла. Господи, звідкіля пані професорова, в жилах якої тече голуба кров, знає такі слова?! Та події лише розгортались. Оксана не могла нічого второпати і тільки продовжувала вислуховувати набридливі нотації сердитої свекрухи, яка, схоже, знайшла врешті відповідну нагоду вилити на осоружну невістку всю лють, що зібралася у серці.

Коли Ірена вмовкла на секунду, переводячи подих чи то, може, придумуючи нові добротні слова для невістки, Оксана на диво спокійно озвалася:

— Сигізмунде Владиславовичу, ви наче адекватна людина, професор, проректор, може, повісте, що трапилося?

Ой, ліпше б вона мовчала про адекватність.

— Мерзотнице, забирайся з нашого помешкання. Наволоче, це я неадекватна? Сигізмундику, ти чуєш, що воно верзе? Ой, моє бідне серденько! Женечко, любонько, де мої ліки?

Театрально заломлені руки, блідість обличчя, перелякана кухарка Женя зі склянкою води, старий професор, що махає стосом паперів перед носом у Ірени, наче віялом, роблячи їй побільше повітря.

Оксана зрозуміла, що це ще не кінець вистави. Свекруха вхопила кураж і так просто його не відпустить. Але й вона не груша для биття. Мовчки обійшовши «театральну трупу», Оксана піднялася до себе в спальню. З гуртожитку вона не виписувалася спеціально, там за нею рахується ліжко, навіть перепустка є, умисно це зробила для дівчат, а то селять їх в маленьку кімнатку, колись розраховану на двох осіб, по четверо, тож хоч так вона їм допомагає. Зібрала свої речі, тільки ті, що направду належали їй, куплені батьками чи нею на стипендію, навіть прикрас, подарованих Владом, не взяла, не зачепила і духи, дорогі, французькі. Лише обручку з сумом зоставила на пальці, її вона віддасть Владу при зустрічі. Дівчина тихо спустилася вниз. Сподівалася, що з передпокою процесія таки перебереться у вітальню. Так і трапилося. Старалася рухатися якнайтихіше. Однак щезнути непоміченою не вдалося, тому що двері вітальні були навстіж розчинені і її відразу побачили.

— Ти куди, нетіпахо? — заверещала щойно помираюча Ірена Георгіївна і за якусь мить з лежачого стану просто-таки блискавично опинилася в стоячому перед Оксаною.

— А ви мені ніхто, щоб я звітувала перед вами, куди йду і чому. З істеричками та базарними бабами справ краще не мати. Кажуть, то заразне.

Оксана, здається, також відпустила гальма і летіла назустріч Ірені на шаленій швидкості.

— Ах ти, паскуднице, як ти смієш мене, графиню, так називати, та ще й у моїй господі?! Та я ж тобі зараз твоє личко так розцяцькую, що твоя вошива мама тебе не впізнає!

Ірена була з роду не лише блакитнокрових, а й драгунських. Висока повновида жінка, тому дивилася на Оксану згори додолу.

Оксана лише посміхнулася на почуте кутиками вуст:

— Не раджу, Ірено Георгіївно. Ви ж збирали на мене інформацію, тобто досьє. Я майстер спорту з вільної боротьби, навіть ваш ріст тут не допоможе.

Ірена здивовано перевела очі на чоловіка, той стовбичив за спиною дружини і ствердно кивав головою.

— Все, досить, Іреночко, побережи, голубонько, серце. Оксано, що ти собі думаєш? Поводиш себе, мов розбійниця. Неподобство, дівчино. Як це — ми тобі ніхто? Ми — батьки твого чоловіка! Ми до тебе всіма фібрами душевних поривань, а ти… Ми ж переступили через прадавні звичаї в родині, лише щоб наш єдиний син став щасливим. А воно он як повернуло! Ні встиду, ні совісті, безсоромнице! Так підставити нашу благородну родину. Ірена Георгіївна мала слушність, коли була проти вашого шлюбу, тепер я це розумію! Так нас осоромити на весь Київ!

— Осоромити, вас? Чим? Я вам не Полінка після проваленого іспиту, — випадково злетіло з уст дівчини.

Професор відразу пополотнів і від несподівано почутого вмовк. Оксана пізніше картатиме себе, що тоді не стрималася.

— Що ти мелеш, нещастя наше?! До чого тут якась там Полінка та іспити? Зараз мова про тебе! Сигізмундику, серденько, що воно верзе? Хай забирається геть, тільки мусимо добре перевірити квартиру, чи, бува, чого не поцупила. Я ту босоту добре знаю. Закрутила голову синові і тепер нас усіх хоче по світу з торбами пустити.

Несподівано Ірена вихопила з рук Оксани сумку. Оксана від подиву аж рот відкрила.

— Ану цить, Іренко. Згадай свого сина. Що він тобі скаже, коли почує, як гарно ти повелася з його дружиною? Ти його добре знаєш, він не я, він — ти! Тому має бути якесь розумне пояснення. Може, це не її папери, може, то все випадковість, — насилу застогнав професор, бо ж опинився між двох вогнів.

Ірена Георгіївна стояла, манірно закотивши очі, раз по раз театрально схлипуючи і витираючи попід очі ажурною хустинкою. В довгому, аж до землі, чорному халаті з золотистими вставками була схожою на бояриню Морозову з картини Сурикова. Згадка про сина, схоже, трохи привела її до тями. Він же не послухав її поради щодо одруження з тою селючкою, хтозна, чий бік на цей раз прийме.

— Оксано, скажіть нам, голубонько, що це? — Професор говорив знервовано, тому у звертанні до дівчини перейшов на ви.

Сигізмунд Владиславович простягнув їй одну з тих листівок, що вчора давали на засіданні УСС і вона взяла пакунок, щоб роздати своїм однокурсникам, а вранці банально забула на книжковій полиці. Розлютило дівчину інше — вони нишпорять в її речах, але вона пересилила себе, щоб не наговорити знову зайвого, і спокійно відповіла:

— Листівка!

— Теж мені, Клара Цеткін! Це не просто листівка — це бомба сповільненої дії. У нас через тебе будуть неприємності. Ба більше, пригріли змію на грудях. — Ірена казилася.

— Оксано, голубонько! Ви ці листівочки хоча б читали? — заторохкотів Сигізмунд Владиславович.

— Звісно, читала, оскільки я їх навіть трохи писала, — здивовано витріщилася на свою так звану родину Оксана.

Вона анініц не второпала. Мудрі, наче інтелігентні люди здавалися їй божевільними.

— Це ж не просто листівочка, дівчино, — не вгавав розлючений Сигізмунд Владиславович, — це