Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

ну!

– Потрібен тобі той індіанець. Поїдеш колись до Мексики і купиш собі справжню маску, а не гіпсову китайську підробку.

– Апачі в Америці жили, а не в Мек­сиці.­­

– Тим більше. В Америку квиток дешевший.

– Зате віза дорожча.

– Поки ми виростемо, візи взагалі скасують. Зараз є важливіше питання. Антон оголосив негайний збір.

– Що сталося? – перелякано запитав Сашко й різко зупинився.

Оленка нічого не відповіла, тільки потягла хлопця до стоянки автобусів.

Антон і Сергій мовчки сиділи на бордюрі в тіні автобуса. Антон гілочкою туї викреслював у придорожній пилюці фігури й знаки, а Сергій зосереджено дивився на автобусне колесо, наче намагався його загіпнотизувати й силою думки змусити котитися. Можливо, ще трохи – й колесо рушило б з місця, але підбігли Сашко й Оленка, тож сеанс гіпнозу довелося припинити.

Антон вказав рукою на бордюр поруч, запрошуючи сісти. Потім замислився, ніби підбираючи слова, й урешті промовив:

– Отже, так. Попереду ще чотири дні в таборі. А в нас уже зносить дах. От Сергій сьогодні зірвався першим.

– Я не зірвався, я від самого початку не хотів сюди їхати, – заперечив Сергій.

– Так, але якби тебе привезли сюди в інший час, ти б не сприймав усе так вороже. Я не засуджую тебе. Може завтра я зірвуся, післязавтра – Сашко, а відтак – Олена. І в останній день нас усіх замість поїзда відправлять в божевільню.

– У всьому винні ті кляті діаманти, – зауважила Оленка.

– Усе так, – погодився Антон. – Якби не вони, ми б насолоджувалися відпочинком і від радощів пускали мильні бульбашки, як отой малюк, що стоїть біля Чорномора. Ми вже десятий день вдаємо, що у нас все гаразд, що ми задоволені життям. Ходимо до школи, беремо участь у спортивних секціях і в художній самодіяльності. Проте насправді після тієї пригоди з діамантами усе здається нам нецікавим, сірим та буденним. Ось що нас бісить.

– Це й без твоїх пояснень зрозуміло, – озвався Сергій. – Який вихід пропонуєш?

– Клин клином вибивають. Щоб не звихнутися остаточно протягом останніх чотирьох днів, я пропоную ще одну захоплю­ючу пригоду.

Оленка здивовано поглянула на Антона й перепитала:

– Я правильно тебе зрозуміла? Ти хочеш, щоб я знову опинилася в заручницях, а ви мене визволяли, ризикуючи жит-

тям?

– Ну чому ти відразу погане згадуєш? Згадай краще оте щемливе відчуття очікування чуда перед кожною експедицією.

– Де ж ми візьмемо те чудо? Знову до Лільчиної мами телефонувати й духа спи­-

тати?

– О ні, він нам уже нарадив, – замахав руками Сашко, та раптом зупинився, наче згадав щось важливе. – Є ідея, – майже прошепотів він. – Пушкінський грот.

– А що з ним не так? – не зрозумів Сергій.

– Пам’ятаєте розповідь директора музею про масонів?

– Я пам’ятаю, що він обіцяв пускати нас у музей, коли ми тільки забажаємо, а слова не дотримав, – буркнув Сергій.

– Ну він же не винен, що в таборі є режим, а тобі хочеться в музеї днювати й ночувати. Ти й так уже тричі там побував. Ще жоден артеківець не мав такої честі.

– А мені ще хочеться.

– Ну то підеш ще раз, перед від’їз­дом, – відрубав Сашко. – Так от, директор музею стверджував, що у картині може бути зашифроване таємне послання. Оскільки у дев’ятнадцятому столітті масонів переслідували, їм доводилося переховувати свої багатства. Крим є ідеальним місцем. Жодні переслідувачі не здогадалися б шукати тут. Тому масони могли заховати у гроті скарби свого ордену. А щоб якось зафіксувати місце сховку, попросили художника, який, імовірно, теж був своїм, написати картину з таємною вказівкою.

– А звідки ми знаємо, що вони там свій общак заховали, а не щось інше? – засумнівався Сергій.

– Наприклад що?

– Ну, хоч би й документи якісь. Масонський орден – це організація, правда ж? А будь-яка організація завжди має купу різних документів, й у разі переслідувань насамперед ховає чи знищує саме їх. Я точно знаю – в одному шпигунському фільмі ба-

чив.

– По-перше, у гроті, де постійні вітри й морська солона вода, ніхто документи б не ховав, бо тут їм за рік – хана. А по-друге, якби їх хотіли знищити, то не везли б світ за очі, спалили б удома, в Італії. Кажу вам – у сховку золото й коштовності.

– Слухай, Сашко, а ти голова! – вигукнув захоплено Антон, плескаючи друга по плечах. – Це ж як двічі два. І як я міг забути ту розповідь?

Сашко густо зашарівся, як і завжди, коли його хтось хвалив. Він почав схвильовано викладати свій план дослідження Пушкінського, чи то пак, уже масонського, грота. Договорити йому завадила вожата Ольга Михайлівна, яка помітила дітей із-за автобуса.

– Ось ви де поховалися. Час у табір повертатися, а вашої четвірки ніде не вид­но. Я вже вас давyо шукаю. Думала, знов у якусь пригоду встрягли.

Знала б Ольга Михайлівна, наскільки пророчими цього разу були її слова…

Розділ 2

У гроті

Після полуденного сну команда зібралася біля стенда з фотографіями Пушкінського грота. Діти ретельно вдивлялися у фото різних років і в картину італійського художника, намагаючись знайти хоч якісь підказки про місцезнаходження скарбу. Але оскільки у гроті навіть у найсонячніший день напівтемрява, розпізнати щось на фотографіях було складно. Нарешті вдалося вибрати і зняти зі стенда більш-менш якісне сучасне фото та репродукцію картини «Грот у Гурзуфі». У хлопчачій кімнаті юні дослідники ще довго чаклували над знімками, прикладали їх один до одного і до віконного скла, щоб сумістити зображення, малювали обриси уявного другого входу тощо. Врешті, після довгих суперечок і сумнівів, вони зрозуміли, що досліджувати грот найкраще на місці. Зволікати ніхто не хотів, тому одностайно вирішили ввечері вирушати. Погодилися на тому, що зникати з табору, як і минулого разу, найкраще під час дискотеки.

Уперше за останні десять днів знову відчули піднесення і в такому збуджено-тривожному стані бадьоро вирушили на вечерю…

Потрапити до Пушкінського грота можна було лише з води, з моря. Мандрівники сподівалися, що заволодіють одним із рятувальних човнів, пришвартованих біля причалу в комплексі «Прибережний», і допливуть на ньому. Проте ще здалеку помітили, що з цього нічого не вийде. Біля причалу сиділи на розкладних кріселках троє чоловіків і жваво розмовляли. Може, то були охоронці, а може працівники технічного комплексу, які до пізньої години затрималися на роботі. У будь-якому разі про човен довелося забути.

На щастя, усі четверо були непоганими плавцями. Навіть Сашко, який у морі купався лише раз у житті, рідний Південний Буг перевеслував уздовж