Читати книгу - "Борги нашого життя"

— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.

Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.

— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…

Грінспен похитав головою:

— Отже, вас таки послали?

— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.

— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.

— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.

— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.

— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?

Грінспен замислено кивнув.

— Я постараюсь щось придумати…

— Буду вдячний. Ми всі тобі будемо вдячні.

За кілька днів до мене вранці у кімнату зайшов Грінспен. Його годі було впізнати — майже бездоганний костюм, біла сорочка, краватка.

— Збирайся, — коротко сказав він мені. — Поїхали.

— Поїхали куди?

— В лікарню, звичайно. На розмову до головлікаря.

— Ти знайшов юриста?

— Ну можна і так сказати. Юрист — це я.

Я зміряв Грінспена поглядом.

— Слухай, можливо в банку ти і мав справи в юридичній сфері, але ж тут все зовсім по-іншому. Ти впевнений, що зможеш це потягнути?

— Так, впевнений, — рішуче кивнув головою Грінспен і додав. — Всі необхідні матеріали я зібрав. — Тут він показав в куток, де, як з’ясувалося, стояв його модерний портфель.

— А Віка в курсі цього всього?

— Так, вона вже чекає на вулиці.

Зрештою, мені не лишилось нічого, як швидко зібратись і вийти на вулицю, де на нас вже чекали Віка із Семом. Ми завантажилися у Семенову машину і поїхали в лікарню. Поки їхали, з розмови Сема та Віки я зрозумів, що рішення Грінспена теж виявилось для них несподіванкою, проте вони так само, як і я, не сперечалися з ним.

Ми піднялися до головлікаря вдвох — я і Грінспен. Сема та Віку він попросив лишатися в машині, аби, за його словами, зайвий раз не розпалювати ситуацію. Коли зайшли у приймальню, секретарка відразу ж потяглася до телефону. Грінспен прочитав її рух і застережно підняв руки.

— Думаю, ми вже не повернемося до того характеру обговорення, яке відбувалося тут учора. Я юрист і хотів би нормально і цивілізовано обговорити з вашим шефом всі аспекти майбутнього судового процесу.

Секретарка недовірливо дивилася на нас, вочевидь напружено щось обмірковуючи.

— Дякую, — мовив Грінспен, відкриваючи двері до кабінету головлікаря. Я поплентався за ним, а за мною побігла щось примовляючи перелякана секретарка. Вочевидь головлікар кудись збирався, бо саме в цей момент він стояв коло столу і перебирав якісь папери. Він запитально глянув на нас, на що Грінспен одразу ж відрекомендувався йому як Вікин юрист.

— Вибачте, а що саме ви від мене хочете? — запитав головлікар з ледь помітною усмішкою.

— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.

— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.

— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.

Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.

— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…

— Якої потім не виявилося…

— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…

Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:

— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?

Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.

— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.

— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.

Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.

— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.

— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.

— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.

На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено