Читати книгу - "Аутсайдери"

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Хлопець облишив свої спроби зсунути автомобіль з місця й похапцем підскочив до нього.

— В-ви не розумієте! — пробелькотів він. Слова через хворобу давалися йому важко, але розібрати було можна. — Вам н-не треба… тут! Не треба! Їдьте назад!

Він схопив Даромира за барки і трусонув, з благанням зазирнувши йому в очі. Той м’яко, проте рішуче відсторонив хлопця, відчувши, які вологі й холодні у нього долоні.

— Слухай… — промовив він. — Іди собі. Сподіваюсь, я тебе не вдарив? Вибач, але ж ти сам вискочив перед машиною. А тепер гуляй.

— Ні, н-не залишайтесь тут! О-о…трута!

— Гуляй, хлопче! — прикрикнув Даромир, але гнів миттєво змінився на сором. Бідолаха розумово відсталий, і підвищувати на нього голос було не варто. У глибині душі він завжди поділяв твердження Ісуса про те, що якщо хтось і має право потрапити до раю, то це саме такі «великі діти». У нашому дурнуватому світі кращих претендентів не знайти.

Здригнувшись од його слів, товстун позадкував і рушив геть, час від часу озираючись. Даромир утомлено зітхнув, цитькнувши на перші прояви докорів сумління, і перемкнув увагу на місто, в якому він опинився.

Хоча «місто» — занадто сильно сказано. Звичайне дрібне смт, а це, вочевидь, була центральна площа. Від великої клумби з чорнобривцями й петуніями, біля якої він зупинив BMW, чотири вулички розбігалися хрестом у різні боки. Він бачив аптеку, будинок культури з чотирма товстими колонами, схожими на слонові ноги, невеличкий продовольчий магазинчик, пошту — і жодної людини. А ще впадало у вічі те, що в містечку зовсім не було машин, ані на тротуарах, ані біля будинків. Усе це вкупі примусило його замислитися.

«Залишайся», — пролунав у легкому подуві теплого вітру чийсь шепіт, і Даромир різко озирнувся, сподіваючись знову побачити божевільного товстуна. Але позаду, так само як і попереду, нікого не було. Чорт забирай, від цієї порожнечі в нього вже починаються галюцинації.

Звісно, у дрібних поселеннях життя ніколи не вирує через край, і комусь сторонньому такі невеличкі острівці позаміської цивілізації уявляються неначе зануреними в летаргічний сон. Однак навіть у найглухіших селах, крізь які він проїжджав, люди траплялися. Бабця коло хвіртки, напівголе замурзане дитинча на узбіччі, дідуган із люлькою на лавці… А тут, окрім навіженого хлопця, нікого. Можна було б вирішити, що це місто-привид, але він не знаходив жодних ознак занедбаності: начебто жителі раптом полишили все й кудись зникли. Дивно. Хоча сьогодні субота — можливо, тут це вихідний, і всі сидять по домівках, або на присадибних ділянках, або ще десь, непомітні оку чужинців. Он пошта… здається, відчинена. Треба піти туди й про все дізнатися.

«Не можна! — спливло в пам’яті незрозуміле бурмотіння дурника. — Повертайтеся!»

«Залишайся!» — заперечив інший голос. Знайомий…

Даромир трусонув головою. Знову виникло безглузде враження, що за ним хтось уважно стежить. Та ні… це перевтома. Його весь час, поки він гнав шляхами України, переслідувала ця думка. Боже, як хочеться спати… Провалитися в темряву й нарешті відпочити від надокучливих нервувань. Треба знайти когось і запитати, де б можна зупинитися. Зважившись, він зачинив дверцята й рішуче попростував до приземкуватої будівлі пошти.

Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:

— Агов! Є хто-небудь?

У відповідь — мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.

Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.

— Ви щось хотіли? — неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.

— Ви мене налякали, — признався він. — Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.

— Не дивуйтеся, — відказала жінка, махнувши рукою. — Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.

— Так, — кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. — Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?

— Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, — вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. — Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» — великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.

— Зрозумів. Дуже дякую.

— Та нема за що. Хочете у нас