Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дерево, що росте в мені 📚 - Українською

Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

274
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дерево, що росте в мені" автора Жанна Куява. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 67
Перейти на сторінку:
class="book">— І хороша ж була! І кавалерів стільки мала, то ж ти знаєш, Ярино! — потрясла руками баба Секлетка, звертаючись до маленької сусідки. — Нема! Нема долі та й усе! — голосно заторохтіла. — Тепер тішиться синочком. Сама з хати майже не виходить, про мужиків і чути не хоче, ото їсти те-се стелепає[26]… Ой, що там стелепає, як у неї до печі та плити руки не виросли. Хіба в хаті лад наведе, підлоги помиє… Не хоче нічого робити. Молока вона не п’є, то я й продала корову, бо як стали пропадати в неї цицьки, бо стара була, то я її збула, а другу вже не захтіла купувати. Нема здоровця. Їм, молодим, не треба, то мені нащо? — не могла вгамуватися Секлета Василівна.

Діти, звісно, не чули слів материних. Максим по тому, як коня розгнуздав і розпріг, у садку, де трава висока, припнув, сам кругами ходив. А Катерина спершу ховалася в хаті, а щойно винесла миску з водою, вилила на город. Певно, таки додумалася переполоскати використаний іще вранці під час варіння посуд.

— А сала з’їсти-то хочеться, — стишила голос баба Секлета, як доню побачила, на улюблений низенький стілець умостилася. — А поросяті вилити — ліньки, городину пополоти — ліньки, матері помогти хоч би чимсь — ліньки. Тому-то я тільки одне поросеня й тримаю, бо ж малого Катриного шкода, Богдасика-внучка… Може, хоч він колись за бабу свічку поставить, помолиться…

Врешті на чималий вичепурений двір заїхала іномарка. З неї вийшли дві старші Секлетині дочки з онуками.

— Віто! Віро! — підвелася старенька з ослінчика й узялася обіймати рідню. — А який Василько вже великий! — звернулася до Віриного сина, що в останній, одинадцятий клас пішов у віддаленому від бабусиної домівки місті. — Ой, а Світланка вже на виданні! Бігме! — скрикнула баба Секлетка, злегка знітившись од сказаного.

— То ж так, мамо! Свєтка вже й попередила, щоб зимою сватів ждали, — живо відказала Віта.

Вона мала близько п’ятдесяти літ, була гарно вбрана, з пишною зачіскою, й усе тулила до себе доньку Світлану, що, видно було, тільки-но ступає на поріг дорослості.

— Ідіть до хати, розміщайтеся, а я тут, надворі, з дорогими сусідками ще хвильку побалакаю, — скомандувала баба Секлета й продовжила свою оповідку. — Віта вже двічі баба. Те ти, Ярино, знаєш. Старший її син, Петро, чотири роки як оженився, то покинув дому[27] — у прийми подався. Бо вона, Віта, — мало я про те вголос кажу, бо ж дитина моя, — але… ну якась не хазяйка, до чоловіків хіба заповзята, — вразила відкритістю іменинниця. — Свого ось уже десять літ як вигнала, бо пиячив безпробудно, то нині знайшла вже якогось другого — того я тобі, Ярино, не казала… Вітка без мужика не буде, вони до неї, як до горілки, злітаються. І чого? — знизала плечима. — Я геть не знаю… От і Свєтка її, тільки-но дев’ять класів закінчила, а вже заміж біжить… Є в кого вдатися, — похитала головою. — Ой нема до них доброго прута! — Баба Секлетка змахнула кулачком. — Але я чого лізтиму?! Та й чи послухають вони мене? То ж то молодьож, думають, що розумніші за нас, старих, що ліпше все знають! Ну то й нехай, — махнула рукою.

Ярина з Чесею мовчали, лише вуха нашорошили, бо давно не чули, щоб аж настільки довго та багацько баба Секлета розглагольствувала.

— Так і Віра… Вельми грамотна і діловита, але не в своїй хаті, — повела далі ювілярка. — Бачите, й допіру тільки з сином приїхала, без чоловіка… Бо вони розвелися. Думають, що я не знаю. А я ж знаю, хоча вони мені нічого не кажуть… Оцьой шофер, що привіз, то ж то, видно, її, Вірки, полюбовник. Але не признаються мені… Вельми чоловік бувший бив її. Я й про се тобі, Ярино, мало розказувала. А там же по-всякому було: і син на батька, і батько на сина… Ох-ох, — тяжко зітхнула Василівна. — Так і Колька мій, старший на три роки за наймолодшу Катю, кидався на батька, пам’ятаєш? — звернулася до кривенької сусідки. — Геть у діда, батька мого, що до крові матір збивав, удався… А Йван, чоловік мій, спокійний був, не задерикуватий, мовчазний… Терпів, хоч і боліло, в міліцію не пішов навіть тоді, коли син йому у двох місцях ребра переламав. Тому-то ми вигнали Миколу, сказали: «Забирайся, хоб і духу твого не було!» Він і подався. Де теперка? Ніхто не відає, — заплакала баба Секлетка. — Їздив до брата на Донеччину, там мій іще один син живе — Сергій, тож і ти, Чесько, те знаєш, — звернулася до малої Королівської.

Та лишень стрясонула зав’язаною на маківці ґулькою волосся.

— Буцім трохи поробив з ним на фермі, у колгоспному телятнику, а потім наче на сезон подався… Відтоді — ні звісточки…

— А Сергій як влаштувався? — спитала Чеслава.

— Трудиться на чужині. Там-таки, на Сході. Розвівся теж із першою жінкою… Хлопчик є, але рідко бачаться, бо вона за другого пішла, то, мабуть, малий уже того батьком кличе… Хіба я можу знати правду, що так далеко од моєї поліської хати сховалася?! — захитала врізнобіч головою Секлета. — Дзвонить часом. Гапка все з отим мобільником прибігає… Казав, що з другою зійшовся, разом вони на фермі теперка роблять… Отакі судьби абиякі, Ярино дорога й Чесько люба.

— А чого про останню, Ларису, нічого не кажете? — поцікавилася старша Королівська.

— А що казати, як усі в селі те знають, — розвела руками. — Лариса дев’ять літ як в Італії, сім’ю на Вкраїні покинула. Він, чоловік її перший, десь у Росії теперка живе, а дочка їхня одна-однісінька — коло тої баби, батькової… У Лариски — своє

1 ... 20 21 22 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дерево, що росте в мені"