Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

Бйонді промовисто на нього зиркнув, але Діпно гідно витримав цей погляд. Джейк навіть відчув гордість за старого.

– Так, – відповів Тауер. – Все нормально.

– Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальної незайманості, – сказав Бйонді й розреготався.

– Добирай слів, ти у храмі книги, – сказав Балазар, але Джейк помітив, що він і собі посміхнувся. – Ходімо, Торене. Трохи потеревенимо.

– У мене інше прізвище! Я змінив його в законний спосіб на…

– Та яка різниця, – заспокійливо промовив Балазар і навіть поплескав Тауера по руці. Джейк досі не міг звикнути до думки, що все це… вся ця мелодрама… відбувалася після того, як він вийшов з крамниці з двома новими книжками (принаймні для нього новими) й попрямував далі. Усе це сталося в нього за спиною.

– Фріц воно і є фріц, правда, бос? – жваво спитав Бйонді. – Чи голландець, чи хто він там. Хай як він себе називає.

– Джордже, якщо я схочу почути твій голос, то скажу, які слова ти маєш говорити. Затямив? – спитав Балазар.

– Добре, – відповів Бйонді. Хвильку поміркувавши й вирішивши, що «добре» прозвучало не надто запально, додав: – Так! Авжеж!

– Гаразд. – Притримуючи Тауера за руку, по якій щойно плескав, Балазар повів його в глиб книгарні. Книжки тут були звалені абияк, повітря було задушливим від запаху мільйонів сторінок, порослих пліснявою. Підійшли до дверей з написом «Службовий вхід», Тауер дістав низку ключів. Поки він шукав потрібний, ключі теленькали.

– У нього тремтять руки, – пробурмотів Джейк.

– Якби я був на його місці, в мене б теж тремтіли, – кивнувши, сказав Едді.

Нарешті Тауер відшукав ключа, повернув його в замку й відчинив двері. Він ще раз глянув на трьох чоловіків, що до нього прийшли, – «биків» із Брукліну, – і запросив їх заходити. Двері за їхніми спинами зачинилися, і Джейк почув, як хтось замикає їх на засувку. Навряд чи це зробив сам Тауер, подумав він.

Поглянувши в опукле дзеркало проти крадіїв, встановлене в кутку крамниці, Джейк побачив, що Діпно підняв телефонну слухавку, якусь мить повагався і поклав її назад на важіль.

– Що тепер робитимемо? – спитав хлопчик у Едді.

– У мене є ідея. Я бачив таке в кіно. – Він підійшов до дверей і підморгнув Джейку. – Зараз спробуємо. Якщо я просто втелющуся головою, можеш сміливо назвати мене йолопом.

Не встиг Джейк спитати, що він має на увазі, як Едді ступив уперед, маючи намір пройти крізь двері. Джейк побачив, як його очі заплющилися, а губи стислися в гримасі – так кривиться людина, коли боїться боляче вдаритися лобом.

Але Едді не вдарився. Він просто пройшов крізь двері. Якусь мить його нога в мокасині ще стирчала назовні, а потім зникла і вона. Пролунав тихий шелест – наче хтось провів рукою по грубій дошці.

Нахилившись, Джейк узяв Юка на руки.

– Заплющ очі.

– Очі, – погодився шалапут, але продовжував з обожнюванням споглядати Джейка. Тож Джейк міцно замружив очі, а коли розплющив, Юк уже копіював його. Не гаючи часу, хлопець ступив крізь двері з написом «Службовий вхід». На мить запанувала темрява, що сильно пахла деревиною. Десь глибоко в свідомості знову закалатали тривожні дзвіночки. А потім він опинився на іншому боці.

То було приміщення для зберігання книжок, навіть більше за розміром, аніж очікував Джейк, – завбільшки як цілий склад. Куди не кинь оком, височіли стоси книжок. Деякі з них, підперті парами вертикальних брусів, що слугували радше опорами, ніж полицями, були аж чотирнадцять чи шістнадцять футів заввишки. Між ними йшли вузькі криві проходи. У кількох проходах Джейк помітив платформи на коліщатках, що нагадували авіаційні трапи, які можна було побачити у невеликих аеропортах. Тут так само, як і в книгарні, витав запах старих книжок, хіба що міцніший, майже нестерпний. На стелі подекуди висіли тьмяні світильники, що відкидали жовтувате нерівне світло. Тіні Тауера, Балазара й Балазарових посіпак чудернацько стрибали по стіні ліворуч. Тауер повернув у той бік, завівши своїх відвідувачів у закутень, що слугував кабінетом: там стояв стіл з друкарською машинкою й настільною картотекою, три старі шафи для каталогів і стіна, завішана найрізноманітнішими папірцями, на якій висів календар, відкритий на травневому аркуші. На ньому було зображено якогось письменника дев’ятнадцятого століття, якого Джейк спершу не впізнав. Тільки потім зрозумів, хто це. Роберт Браунінґ. Джейк цитував його в іспитовому творі.

Тауер опустився в крісло біля свого стола й одразу ж про це пошкодував. Джейк міг йому лише поспівчувати. Троє бандитів так нависли над ним, що йому вочевидь забракло повітря. Їхні тіні стрибали по стіні за столом, наче тіні горгулій.

Сягнувши в потаємну кишеню піджака, Балазар витяг складений аркуш паперу. Розгорнув його і поклав на стіл перед Тауером.

– Упізнаєш?

Едді рушив уперед, але Джейк ухопив його за руку.

– Не підходь близько! Вони тебе відчують!

– По цимбалах, – сказав Едді. – Мені треба подивитися, що то за папірець.

Джейк пішов слідом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокійно завовтузився у нього на руках і заскімлив. Джейк тихо цитьнув, і пухнастик здивовано на нього кліпнув.

– Вибач, друже. Але ти маєш сидіти тихо.

Цікаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирі? Там Джейк послизнувся і, вдарившись, знепритомнів. Чи це вже сталося? Та Едді має рацію: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейкові чи ні, але він знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І їм треба побачити папірець, який Балазар показував Кельвінові Тауеру.

Едді навіть устиг прочитати перші кілька рядків, поки Джек Андоліні не сказав:

– Бос, мені це не подобається. Тут якась підстава.

Балазар кивнув.

– Згоден. Містере Торен, крім нас, тут хтось є? – Його голос звучав спокійно і поштиво, проте очі стривожено бігали, вишуковуючи у величезному приміщенні можливих сховків.

– Ні, – відповів Тауер. – Є ще Серджіо, магазинний кіт. Думаю, він десь тут прича…

– Ніякий це не магазин, – перебив Бйонді, – це діра, в яку ти викидаєш гроші. Навіть хтось із моднячих дизайнерів – і той би мав клопіт із утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити?

«Себе, – подумав Едді. – Він обманює сам себе».

І тут, неначе прикликані цією думкою, знову задзеленчали жахливі дзвіночки. Бандюки, що зібралися на складі Тауера, їх не