Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Ні, не таким малювала уява дівчини оперативного уповноваженого, який викриває підпільних мільйонерів, розвідника схованих злочинцями золотих і діамантових тайників…

Немов відчувши, чим терзається дівчина, Юрій відірвався од своїх думок і доброзичливо всміхнувся:

— Не втомились, Надю?

— Ні, — пожвавішала дівчина. — Треба ще кудись їхати?

— Не треба, — похитав головою Юрій. — Принаймні сьогодні.

— Ви тепер у Москві будете його ловити? — по-змовницькому прошепотіла вона.

— Ми не будемо його ловити, — знову всміхнувся Юрій. — Ми тільки зафіксуємо, що він робитиме. Завтра або післязавтра він повернеться додому.

— А коли підтвердиться те, що ви думаєте про нього?

— Однаково. Наше діло не ловити, а встановити факти.

— І все? — розчаровано протягла дівчина.

— Поки що все.

Ні, й справді набагато цікавіше патрулювати вночі на вулиці і щомиті бути готовою до всіляких несподіванок, ніж підглядати, стежити не знати за ким і нащо.

Надя знову поглянула вперед, крізь вітрове скло машини. Вдалині уже зорів Київ, виблискуючи під сонцем, як жар.

Юрій вилетів пізно ввечері із Жулянського аеропорту. Старенький Іл-12 уже понад дві години одноманітно гув серед зірок у темному небі. Пасажири куняли. Тільки лейтенант міліції неспокійно перебирав у пам'яті всі деталі оперативного завдання, перевіряв свій план, піддаючи критиці то один, то другий захід. Адже це була його перша цілком самостійна операція та ще й у Москві.

Немов аналізуючи шахову партію, він, зробивши хід, напружував думку, намагаючись уявити всі варіанти, якими міг би скористатися супротивник. Завдання здавалося не дуже складним, і Юрій був певен, що виконає його. В задачі, яку розв'язував, майже не було невідомих. А це дуже просто — розв'язувати задачу, де все названо.

Вовченко довідався, що постачальник Штром полетів до столиці «вибивати» устаткування, яке не планувалося фабриці. Ймовірно, цей ділок не гребуватиме ніякими засобами, аж до спроби дати хабара.

Модернізованих пресувальних верстатів було випущено поки що небагато, і Союзпостач розподіляв їх тільки по фабриках-новобудовах, де вони використовуються з найбільшим ефектом. Але Басистому та Божкові преси теж були потрібні. За допомогою їх на «Оріоні» сподівалися зекономити сировину і випускати більше «лівої» продукції.

Зовні все мало бути цілком пристойно. Управління легкої промисловості звернеться з офіційним листом до раднаргоспу, у віданні якого фабрика-новобудова. В цьому листі буде прохання передати київській фабриці «Оріон» кілька верстатів, які з певних причин не змонтовано на новобудові. Звичайно, справа вигорить лише в тому разі, коли в Союзпостачі принаймні не заперечуватимуть…

Але ж є ще на світі Штром, а головне — гроші. Басистий та Божко щиро вважали, що людина — істота слабка, а диявол-спокусник в особі Марка Аврелійовича Штрома — сильний і спритний.

Завдання, яке дав Юрію підполковник, було і просте, і складне. Якщо не пощастить документально зафіксувати, що Марк Штром «вибив» згоду відповідального працівника Союзпостачу за хабар, то буде дуже важко дошукатися істини. Якщо пощастить, вся офіційна надбудова над цією непривабливою історією лопне, як булька на воді.

Продумавши кожний свій крок у Москві, Юрій трохи заспокоївся. Його почав заколисувати одноманітний ритм літака. Коли розплющив очі й глянув у віконце, внизу, під крилом літака, палахкотіла заграва. Це була Москва.

Вони летіли над безмежним морем світла. Коли літак знизився, вогняне море розділилося на окремі яскраві ріки й канали і, нарешті, стало не морем, а гірляндами білих вогнів, серед яких рубіново горіли ліхтарі на смузі для посадки.

Літак різко нахилився, ліхтарі попливли вбік і вгору, а потім вирівнялися й опинилися знову внизу. Ще кілька хвилин, — і Юрій відчув, як літак м'яко торкнувся землі, побіг по ній.

З аеродрому лейтенант подзвонив у Московське управління міліції. Його повідомили, що Валентин Чернявський зупинився в готелі «Москва».

Не минуло й години, як Юрій розмовляв з ним.

— Нікуди Штром не виходив, — сказав Валентин. — Очевидно, прилетів пізно і вже не застав на роботі потрібної людини. Весь вечір просидів у ресторані сам. Потім повернувся в номер. Я двічі дзвонив йому…

— Що?!

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв Валентин. — Я перевіряв, чи не гайнув він десь. Але весь час його телефон був зайнятий…

— А якби взяв трубку?

— Назвав би інше прізвище. Хай думає, що помилився номером… Звичайно, потурбувати їхню величність я дозволив би собі тільки один раз.

— Ну, що ж… — осміхнувся лейтенант. — Але… — Обличчя його набрало лукавого виразу, він уявив собі, що на хід Чернявського постачальник міг відповісти своїм контрходом, — якщо він навмисне зняв трубку, щоб обдурити нас, а сам десь поїхав?

— Ну, — обурився Чериявський. — Такого він не міг зробити! Адже не здогадується, що за ним стежать… Втім, можна перевірити. — Він підійшов до телефону. — Дозволяєте?

Юрій кивнув.

Чернявський набрав номер, і за кілька секунд його обличчя розпливлося в усмішці. Почекав трохи, не зводячи з Юрія задоволеного погляду, і поклав трубку.

— Дома, голубчик. Знаєте, він починає мені подобатися, цей довгов'язий бродяга. Все ж таки щось порядне у ньому є. Не швендяє по Москві, не бігає за дівчатами.

Юрій тільки зітхнув: «Йому не до дівчат».

— А може, він вірний чоловік? Така риса теж ознака моральної порядності, навіть у злочинця.

— Звичайно, звичайно, — іронічно промовив Юрій. Він-бо вже знав — щоправда, не із свого практичного досвіду, а з розповідей оперативників, — які моральні устої в таких ділків, але зараз не хотів про це говорити.

— Я, либонь, просто звикаю до нього. У вас такого не буває? Хіба не звикаєте до людей, за якими стежите довгий час, вивчаєте їх?.. І коли справа закінчується, починаєте нудьгувати за ними, ніби вам когось не вистачає? Так би мовити, психологічний