Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

«… Можливо, я помиляюсь, але останнім часом я перестав довіряти своєму помічникові інженерові Крону. Надто настирливою зробилася його увага до мене і мого винаходу. За його ж порадою я зробив величезну, боюсь непоправну, помилку, не евакуювавшись разом з заводом. Хотілося виграти хоч декілька днів, щоб остаточно вивірити останні деталі і мати змогу швидше віддати Вітчизні своє вже цілком дозріле дітище.

Недовір'я до інженера Крона примусило мене рішуче і негайно порвати з цією людиною. Тому під час масованого нальоту фашистських літаків на місто я, незважаючи на жорстокий приступ застарілої хвороби, що напередодні звалив мене з ніг, захопив портфель з кресленнями та всіма записами і потай вийшов з своєї квартири.

На жаль, це рішення було прийнято надто пізно: я не встиг виїхати і опинився на окупованій фашистами території.

Боюсь не за своє життя, а за долю свого винаходу: потрапивши до рук ворога, він може стати страшною руйнівною силою, скерованою проти мого народу. Тому вважаю за доцільне до певного часу переховати пакет з документами в цьому безпечному місці.

Я вірю, — коли мені навіть не пощастить лишитися в живих, моя праця, зміст усього мого життя, творчих шукань, безсонних ночей дасть Батьківщині змогу оволодіти невичерпним і невідомим досі людству джерелом могутньої і надзвичайно дешевої енергії, наблизить на багато років еру прекрасного, щасливого життя.

14 серпня 1941 року.

М. Д. Коваль».

— Що це?! Вікторе Михайловичу, що не означає?

— Не знаю… Можливо, тут стався якийсь злочин… У всякому разі, листа цього я передам куди слід, а зараз наше завдання швидше розшукати Сергійка!

Сповнений хвилюючих здогадок, загін розсипався по лісі.

Приїхавши додому на обід, Петро Трохимович уже, звичайно, не застав Томку.

— Не витерпіла, побігла пішки, — засміялася Марія Семенівна. — Отака дзига! Ну, та минулого року вона часто сама мандрувала в лісі, думаю, тепер не заблудиться. Мабуть, там, у таборі, й лишилася, бо Галас тільки що повернувся сам. Ти вже надвечір під'їдь до них.

Марія Семенівна налила чоловікові в тарілку борщу і вийшла з каструлею на подвір'я, щоб погодувати собак. Галас, який після прогулянки солодко спав у будці, негайно виліз до своєї миски, і тоді хазяйка помітила блакитну Томчину хусточку, прив'язану до нашийника.

— Вісточка від Томки, — зраділа Марія Семенівна і, відв'язавши хусточку, дістала записку. — О, Сергійко пише! Що таке?.. Ой Петре, поглянь, що тут написано!..

Покинувши обідати, Петро Трохимович похапцем завів машину.

— Швидше, Петре, швидше! — квапила його перелякана Марія Семенівна.

На шосе Петро Трохимович наздогнав підводу з піонертабору.

— Товаришу Дяченко! — впізнавши машину з лісництва, закричав Роман Петрович. — Візьміть мене з собою!

Петро Трохимович загальмував, і начальник табору на ходу перескочив з візка в кабіну машини.

— Швидше! Мені негайно треба бачити майора з Комітету державної безпеки. І скажіть, ваш Сергійко додому не прибігав?

Петро Трохимович заперечливо хитнув головою і мовчки передав начальникові табору Сергійкову записку.

Залишмо ж тепер на деякий час наших друзів — Сергійка з Томкою — стежити за двома підозрілими людьми, начальника табору з Петром Трохимовичем поспішати до районного центра; загін — розшукувати в лісі Сергійка, і оглянімось назад, аж у провесінь 1943 року.

… Над Лисичками загорівся в повітрі підбитий радянський літак і, охоплений полум'ям, упав за селом, в Зубрівському лісі.

Через два дні хазяйка крайньої від лісу хати, старенька Ткаченчиха, знайшла під своєю повіткою непритомну людину в обгорілому комбінезоні. Це був льотчик з підбитого літака — Роман Мороз.

Йому пощастило: німці в Лисичках бували тільки наїздами, вони побоювались надто близького сусідства з лісом. Ткаченчиха ж жила в хаті сама. Вона забрала до себе молодого льотчика і почала його доглядати. Жодна жива душа на селі не знала, що в комірчині у старої хтось переховується.

Вона була йому мов мати. Матір'ю і звав її Роман, бо рідних своїх не пам'ятав: змалку лишився сиротою і зріс у дитячому будинку. І старенька щиро, як сина, полюбила лагідного, терплячого юнака. Роман швидко одужував.

Та одного разу Ткаченчиха повернулась з села дуже занепокоєна.

— Чогось наш поліцай Головня біля подвір'я крутиться… Чи не пронюхав чого? Не доведи господи в лапи до того фашистського собаки потрапити!

— Мабуть, мамо, пора вже мені до своїх пробиратися, — стривожився й Роман. — Виведіть мене, вночі в ліс, я й піду собі. Рани мої уже майже зовсім загоїлись.

— Краще, сину, ось як зробимо: завтра вдосвіта піду я сама до лісу, ніби по хмиз. Хто мене, стару, запідозрить? А я, може, потрібних людей розшукаю.

— Партизанів? — зрадів Роман. — Ви щось довідались про партизанів?

— Дещо довідалась, а про дещо догадалася… Шукатиму!

Вдосвіта Ткаченчиха замкнула Романа в хаті і пошкандибала до лісу. Цілий день він нетерпляче чекав її повернення. Вже надвечір почув обережне брязкання замка на дверях.

Хтось увійшов в сіни, рвучко відчинив двері