Читати книгу - "В погоні за Привидом"

Звідкись прилетіли мошки з довгими лапками і судорожно закружляли по світній шкалі рації. Легкий теплий вітерець приносив змішані запахи квітів, овочів і якихось запашних трав.

Затамувавши подих, Єршов цілу годину просидів біля рації, прислухаючись до «ефірних шурхотів» у телефонах навушників.

Легка пружинна пластинка, що скріплювала телефони, поступово почала здаватися стальним обручем, який стиснув його голову, а у вухах то гуло щось, то настирливо дзвеніло, і весь час здавалось, що далеко-далеко ледве чутно попискує морзянка. Майор збільшував гучність прийому, зміщував візир по шкалі настройки то праворуч, то ліворуч, напружував слух, але морзянка від цього лише безслідно кудись зникала.

Єршов полював невловну морзянку доти, поки зрозумів, що вона йому тільки учувається від надмірного напруження і втоми. Тоді він вимкнув рацію. Сьогодні сеанс не відбувся. Чи відбудеться він взагалі? А що, коли Жанбаєв розгадав його і втік? Те, що він призначив йому нічні радіосеанси і дав позивні, очевидно, потрібно було тільки для того, щоб відвести очі, щоб виграти час і втекти далі від переслідування.

Наступного дня Єршов прокинувся о шостій годині ранку, як тільки Аскар почав гримотіти в кухні посудом, збираючись на роботу. Разом з ним вирушав кудись Темірбек. Єршов чув, як Аскар говорив з ним по-казахському. Діждавшись, поки вони вийшли з дому, майор схопився із свого дивана і почав великими літерами на великих аркушах паперу писати наказ Малиновкіну. На першому аркуші він повідомив його про результати зустрічі з Жанбаєвим і про невдалу спробу зв'язатися з ним по радіо минулої ночі. На другому було розпорядження лейтенанту навести якомога точніше довідки про хід будівництва залізниці та вантажі, що йдуть на його адресу. Необхідність поїздки на дільницю головних робіт центральної траси лейтенант мав вирішити сам. У цьому випадку йому наказано було звернути увагу на місцевість — наскільки прохідна вона для мотоцикла.

Вікно Малиновкіна відкрилось рівно о сьомій ранку. Через деякий час Єршов розчинив своє. Потім він одійшов від нього в глибину кімнати і трохи підняв угору списаний аркуш. Він тримав його так доти, поки Малиновкін не відсунув занавіску на своєму вікні, даючи цим знати майору, що він усе прочитав і чекає дальших вказівок. Тоді Єршов підняв другий аркуш паперу і, діставши від лейтенанта умовний знак, що той все зрозумів, з полегшенням зачинив вікно і пішов у двір умиватися.

А Малиновкін, прочитавши записки майора, трохи піднісся духом, хоч нічого втішного в них не було. Зате він знав тепер, як ідуть справи, а головне мав конкретне завдання і міг діяти. Дальша бездіяльність була для нього нестерпною.

Бінокль і рацію він заховав у чемодан, закрив його надійним замком і засунув під ліжко до самої стінки. Потім пішов на кухню і попросив у хазяйки, яка давно вже встала, склянку гарячого чаю. Нашвидку закусивши купленими ще вчора консервами і хлібом, Малиновкін в бадьорому настрої вирушив на станцію.

Лейтенант не раз уже бував тут раніше, але тепер, сонячного ранку, станція здалася йому якоюсь іншою. Рейки так виблискували в сонячних променях, неначе були відлиті з дорогоцінного металу. Водонапірна башта, хтозна-коли побілена, вражала тепер своєю білістю. А паровоз, тільки що поданий під великоваговий состав, попихкуючи, здіймав густі клуби пару з такими тонкими переливами барв, які, мабуть, бувають тільки на полотнах геніальних художників.

«От що значить чудовий сонячний ранок і прекрасний настрій, — посміхаючись, подумав Малиновкін. — Зовсім по-іншому на все дивишся».

Тепер йому хотілося швидше поїхати на головну дільницю будівництва дороги, в район передгір’я, де мали бути найважчі для будівників роботи: треба було подивитися на все своїми очима.

Лейтенант швидко пішов вздовж состава, до якого тільки що причепили паровоз. З вантажів на відкритих платформах — там стояли скрепери, бульдозери й інші землерийні машини—було видно, що він іде на будділянку. А криті чотиривісні вагони, судячи з світло-сірого пилу, що покривав їх двері, люки і навіть колеса, були, очевидно, навантажені будівельними матеріалами: вапном і цементом.

Лейтенант підходив уже до самого паровоза, коли почув раптом знайомий голос:

— Глянь-но, Костю, хто до нас іде!

Малиновкін придивився до широкоплечого хлопця у вигорілій на сонці спецівці, який стояв біля паровоза, і зразу впізнав у ньому помічника машиніста Федора Рябова. В цей час з вікна паровозної будки висунувся машиніст Шатров.

— Та це ж наш супутник, Малиновкін! — весело вигукнув він, привітно кивнувши Дмитрові. — Ну, як справи, товаришу Малиновкін? Влаштувалися на роботу?

Зійшовши по східцях на просякнуту нафтою і маслом землю, Шатров міцно потис руку Малиновкіну.

— Ні, не влаштувавсь ще, товаришу Шатров. Обіцяють все, а поки що тиняюсь без діла, — відповів йому лейтенант.

— А ти де влаштуватись хотів? — спитав Малиновкіна Рябов, закріплюючи якусь гайку в головці ведучого дишла. — Мабуть тут, на Перевальській?

— Тут.

— От і даремно. На яку-небудь нову станцію треба було проситись, — порадив Рябов і, хитро підморгнувши Шатрову, додав: — Чи злякався від цивілізації відірватися?..

— Та що ти його вчиш? — гаряче перебив свого помічника Шатров. — Якщо людина свідомо сюди приїхала, то їй ніяка пустеля не повинна бути страшною. Їдьмо з нами, Малиновкін… Забув, як звуть вас?

— Дмитром.

— Їдьмо з нами, Митю. Побачите своїми очима, як люди живуть і працюють. Де більше сподобається — там і влаштовуйтесь.

— А що тут йому сподобатись може? — скептично сказав Рябов, кінчаючи кріпити гайку і витираючи руки клоччям. — Ти відомий романтик, тобі аби тільки