Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Як менi на сходах зустрiвся лев

Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.

Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:

-- Чого тобi?

Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.

Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.

-- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?

-- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.

-- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!

Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:

-- Дуже вам вдячний, панi Таде.

Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.

Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?

Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:

-- Я не можу вийти -- лев не пускає!

Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:

-- Лев! Обережно!

I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.

Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.

-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?

Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.

-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.

-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?

-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.

-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.

-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.

Двiрник змiряв мене суворим поглядом.

-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.

-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :

-- Побачив лева i вискочив у вiкно!

Хто засмiявся, хто спохмурнiв.

-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.

-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.

Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.