Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

Баба Галя прийшла напередодні Купайла.

Я знала, що вона прийде, тому ніяк не здивувалася.

Відчинила двері й пустила до помешкання.

Було вже пізно, й туман стояв надворі густий-густий. Баба Галя була у теплому пальті, на якому (так само, як і на сивому, заплетеному в косу волоссі) блищали крапельки роси. Баба Галя принесла з собою частинку вечірнього туману.

— Кави? — спитала я.

— Здається, чай ти так і не навчилася готувати, — сердито сказала вона, — тому кави.

— Проходьте до кімнати, я зараз, — усміхнулась я й побігла на кухню.

Чай готувати я так і не навчилася, проте варила добренну каву.

— Ти повинна бути чистою, — одразу, без будь-якого вступу сказала баба Галя. Вона була (намагалася бути) сердитою. Виходило непогано, та я знала, що насправді вона зовсім не сердиться, просто дуже хвилюється за мене.

— Помитися? — не зрозуміла я.

— Помитися, вдягнутись у біле — це колір чистоти, звільнитися від темних думок, не пити, не палити…

— Чого не пити? — знов не зрозуміла я.

— Спиртного не пити.

— А каву можна? — спитала я й налила кави — їй, а заразом і собі.

Бабця знизала плечима, сьорбнула, зморщила носа. Вона не вельми полюбляла каву.

— Не знаю, я не пила, але не знаю. Напевне, можна.

— Я вип’ю, — сказала я.

Без спиртного я можу прожити, без кави — теж можу, але недовго. Тим паче вночі. З приводу білого одягу у мене виникли певні сумніви — чистота, вона зсередини, яка, збіса, різниця, що на мені нап’ято? Чи хтось дивитиметься на мою зовнішність? Хто? Демони, вампіри, вовкулаки? Їм, здається, так само байдуже щодо зовнішнього вигляду, як і мені (не завжди, під час походу до Лісу, під час бійки, під час війни).

— Ти не повинна нічого боятися. Якомога довше прикидайся, вдавай, що ти своя, не тікай, якщо побачиш когось, не сіпайся, поводься так, ніби ти звикла до того, що відбуватиметься навколо.

— А що відбуватиметься? — дійшла я до найцікавішого для мене запитання.

— Щоразу все відбувається по-різному. До тебе говоритимуть лісові духи, або доведеться танцювати разом із мавками, тут головне — не виказати себе, вдавати одну з них. Або ж ітиме поруч зграя вовкулак. Тоді потрібно забути свої войовничі рефлекси й усвідомити, що вони — не зовсім друзі, але й не вороги, просто живі істоти, які крокують поруч.

Здається, більше бабця вирішила прикладів не наводити, бо замовкла і, смакуючи, почала пити каву.

— Що ще може трапитися дорогою до неї? До квітки? — я вирішила дізнатися якщо не про все, то про більшість із того, що відбувається в ніч на Івана Купайла.

— Нічого небезпечного, — баба Галя нарешті усміхнулася. — Ліс обійме тебе, як власну дитину, потримає на руках і відпустить бавитися з іншими дітьми. І ти повинна відчути себе його дитиною, влізти йому в довіру, аби він розкрив для тебе всі двері. Тільки так ти знайдеш квітку. І тільки так дійдеш до неї живою.

— Щось мені все це не подобається, — озвався з-під столу Елвіс.

— Ти підслуховував? — здивувалася я.

— Та ні, — він виповз відтіля й подивився на мене величезними чесними очима, — я просто хотів з вами розмовляти, але вирішив не заважати…

— Тому заліз під стіл?

— Я там олівця шукав! — він ображено поглянув на мене.

— Якого ще олівця? Навіщо він тобі?

— Мрію стати великим художником!

— Спокійно, діти, — тихо сказала баба Галя, але ми почули і вмить замовкли. — Таню, він просто хотів послухати, але боявся, що при ньому я можу чогось не сказати.

Елвіс заховався під мій стілець, — і я зрозуміла, що баба Галя мовила правду.

— Мені все одно не подобається, — пробурчав він з-під стільця. — Тань… А може цей… може, ну його, а?

— Ти злякався? — прохолодно (аж надто, мабуть, прохолодно, але мені не подобається, коли хтось намагається відрадити мене від рішення, яке я вже вибрала) спитала я.

— Злякався, — погодився він, — за тебе.

— Не бійся, — я всміхнулася, — щось давно не гуляла я на природі. Бабо Галю, продовжимо?

— А на чому ми зупинилися?

Вона чи вже хворіла на склероз, чи просто перевіряла, наскільки уважно я її слухаю… Хоча тут нема чого перевіряти, давно вже не мала я настільки цікавої й потрібної інформації.

— На тому, що коли я надурю Ліс, то він покаже мені квітку.

На слові «надурю» бабця якось дивно поглянула на мене, але змовчала. Лише виправила:

— Не покаже, просто дозволить знайти. Ти шукатимеш самостійно.

— Як?

— Просто йти, куди серце поведе.

— Моє серце знає, де квітка?

— Не знаю, я завжди ходила за серцем.

— І нічого не знайшла? — усміхнулася я.

Бабця уважно подивилася на мене каламутними, темними і неймовірно глибокими очицями.

— Знайшла. Просто не змогла винести.

— Як вона виглядає?

— Вона дуже маленька. Малесенька червона квітка. Найменша з усіх, які я